Читати книгу - "Книга про причини"

впроваджуваної політики, причому впроваджуваної на найвищому рівні»[14]. Але які саме чинники визначали цю політику? Якнайкраще мотиви «культурної політики» арабської еліти визначив близький до двору халіфа аль-Мамуна письменник аль-Гахіз (al-Ğāhiz): «Якби простий народ знав, що християни і візантійці не посідають жодної мудрості й жодного знання! Адже книги з логіки „Про виникнення й загибель“, „Метеорологія“ та й решта книжок походять від Арістотеля, а не від візантійців і християн. І „Альмаґест“ написав Птолемей, а не якийсь християнин чи візантієць. Та й Евклід не є християнином чи візантійцем. Те саме можна сказати про медичні праці Галена, про твори Демокріта, Гіппократа, Платона й багатьох інших»[15]. У цих словах явно проглядаються антивізантійські настрої. Боротьба за інтелектуальний спадок греків постає тут як важливий елемент боротьби за релігійну й політичну першість арабів стосовно візантійців (зрозуміло, що західне християнство у цей період взагалі не розглядається як конкурентоспроможна сила). Але в словах аль-Гахіза можна почути ще один мотив: наука не є власністю якогось одного народу чи культури, вона не існує у просторі якоїсь однієї мови. Вона належить усім народам і культурам.

Інтерес арабів до грецької філософії й науки можна пояснити, але з іншого боку — це дивовижний факт, про що свідчить легенда, пов'язана з палким шанувальником грецької мудрості — халіфом аль-Мамуном. «Аль-Мамуну явився уві сні чоловік зі світлим рудуватим волоссям, з високим чолом, зі зрощеними бровами, синьоокий, гарної статури, який сів на його ліжко. Ось свідчення самого аль-Мамуна: „Я відчув, ніби присутність цього чоловіка викликала у мене почуття благоговіння. Я запитав його: ‘Хто ти?’ Він відповів: ‘Я — Арістотель’. Тут я зрадів і промовив до нього: ‘О мудрець, можна я поставлю тобі одне запитання?’ Він відповів: ‘Запитуй’. Тоді я запитав: ‘А що таке благо?’ Він відповів: ‘Те, що добре для розуму (‘aql)’. Я став запитувати далі: ‘А що окрім цього?’ — ‘Те, що є благим перед законом (šar)’. — ‘А ще що?’ Він відповів: ‘Те, що добре для спільноти (al-ğumhūr)’. Я запитав: ‘А ще що?’ Він відповів: ‘Більше нічого’.“»[16].

Вже у 830 р. в Багдаді існував Будинок мудрості (Bayt al-Hiqmah), в якому жила команда професійних перекладачів, утримувана за рахунок суспільства. Більшість перекладачів були християнами[17]. Спадкоємець першого керівника Будинку мудрості, сучасник аль-Кінді, Хунайн-ібн-Ісхак (Hunayn ibn Ishaq) (809—873) був знаменитим перекладачем з греки на сирійську й арабську мови. Він переклав більше як 100 античних текстів сирійською і біля 30 античних текстів — арабською. «Перекладачі були спадкоємцями грецького знання, християнізованого у сирійських школах»[18]. Більшість із них займалися медициною, математикою та іншими науками.

Перекладацький рух тривав більше ста років — від середини IX до X ст. Цікаво, що процес перекладу грецького філософського спадку на латинську мову у Європі був тривалішим і відбувався у вигляді інтенсивних спалахів із значними часовими паузами: кінець V — початок VI ст. (Боецій), IX ст. (Йоан Скот Еріуґена), друга половина XII — перша половина XIII ст. (відкриття всього корпусу творів Арістотеля, арабських і єврейських авторів, а також деяких неоплатоніків, зокрема Прокла), XV ст. (переклади Платона і неоплатоніків).

Окрім короткотривалості перекладацького руху в арабомовному світі, варто ще відзначити особливості у виборі творів для перекладу. Арабський світ засвоїв майже всю філософію й науку греків, але залишився байдужим до грецької літератури[19]. Епічна та лірична поезія, грецька трагедія і комедія не викликали зацікавленості у потенційних арабомовних читачів.

2.2. Що таке «арабська філософія»? Вплив ісламських мислителів на інтелектуальну культуру латинського Заходу

Ален де Лібера називає арабів «першими середньовічними спадкоємцями грецької філософії» і стверджує, що університетський схоластичний дискурс на латинському Заході постав у результаті впливу саме арабської інтелектуальної культури[20]. Однак уживання таких висловів, як «експорт арабської моделі», «запозичення» й «адаптація», може справити враження, ніби висока схоластика є продуктом якогось пасивного засвоєння готових греко-арабських (навіть греко-арабо-юдейських) ідей. Насправді ж ми маємо тут приклад активного перетворення. Альберт Великий чи Тома Аквінський добре усвідомлювали дистанцію між християнською думкою і думкою арабською чи грецькою. Навіть праця того ж таки Аквіната з текстами Арістотеля виявляє радше критичність і виваженість, аніж сліпе слідування авторитету Філософа[21].

Нарешті, особливість європейської ідеї полягає у колосальній здатності синтезувати й умінні засвоювати чуже[22]. І в цьому процесі засвоєння чужих культурних здобутків «культурний борг» європейців перед арабами дійсно доволі значний. Утім, не варто забувати про те, що й для самих арабів наука була чимось засвоєним та адаптованим і що за часів пророка Магомета (пом. 632) араби, по суті, не мали розвиненої писемної культури. А на латинському Заході все ж таки вже читали твори Августина, Боеція та інших авторів.