Читати книгу - "Усі жінки - відьми. Фатальне кохання"

дружиною, матір’ю та однією з найпотужнішої відьомської трійці усіх часів, вона була ще й власницею та директоркою нічного клубу, який називався «РЗ» — «Пі-три».[1] З появою Ваята вона, звісно, намагалася скоротити час перебування на роботі, але нещодавні проблеми з персоналом зв’язали її по руках і ногах, змушуючи багато часу проводити у клубі.

Аж ніяк не допомагав упоратися з роботою її чоловік Лео — за сумісництвом, їхній янгол-хоронитель, який часто відлучався на засідання верховної ради Старійшин, тобто свого чаклунського начальства. Останнє відрядження Лео тривало вже майже тиждень, й одвічне подружнє запитання «любий, а коли ти повернешся додому?» так і залишалося без відповіді.

Зазвичай Пайпер просто залишала няньку з Ваятом у Холівелл Менор. Та нині обставини не можна було назвати звичайними, бо нещодавно у Сан-Франциско сталося кілька убивств. Після першого минув приблизно місяць, і відтоді загинуло ще двоє людей. Поліція Сан-Франциско рила землю, намагаючись знайти вбивцю, але наразі не знайшла жодної зачіпки.

Звісно, чаклунки теж вдалися до власного розслідування, та навіть їхніх зусиль виявилося замало для здобуття конкретних результатів. Щиро кажучи, вони не змогли просунутися у своєму розслідуванні далі за поліцію, і це дуже непокоїло дівчат. Тому після нетривалої сімейної ради вони склали перевірений і надійний план, який вкладався в одну фразу: «безпечно там, де багато людей». Щоб не залишати Ваята з нянькою Менді самих у Холівелл Менор, Пайпер відвезе їх до себе на роботу, де вони разом і стирчатимуть у її конторі. Це була виняткова ситуація, але Пайпер зробила все, щоб у маленькій кімнатці їм було затишно і комфортно. Для няньки там був переносний телевізор, а для Ваята — переносне ліжечко.

— Дівчата, поводьтеся вночі обережно, гаразд? — попросила Пайпер сестер, коли вони йшли до свого сімейного авто. — Поодинці нікуди не ходіть. Навіть свіжим повітрям подихати. Не забувайте: десь поруч може ховатися вбивця.

— А ми й не забуваємо, — відповіла Фібі, відмикаючи пультом замок їхнього «паркетного» джипу. — До речі, це попередження стосується і тебе. Ніяких мандрівок по алеї, щоб викинути сміття. І не повертайся додому в таксі. Якщо ми затримаємось, зателефонуй мені на мобілку і ми відразу ж приїдемо до твого клубу.

— Гаразд, — кивнула Пайпер.

— От шкода, що ми нічого не знаємо! — Пейдж притримала дверцята, поки Пайпер з Ваятом вмощувалися на задньому сидінні, а потім прослизнула всередину, усілася поруч і додала: — Анічогісінько не знаємо!

— Та ні, дещо знаємо! — зауважила Фібі, сідаючи за кермо. І, дочекавшись поки Пейдж зачинить задні двері, додала: — Начебто знаємо.

— Ага — «начебто», особливо якщо взяти до уваги те, що в «Книзі таїнств» немає й натяку на щось, що допомогло б прояснити ситуацію.

— Але все ж таки книга допомогла нам відкинути певні версії, — відказала Пайпер. — Принаймні ми знаємо, що хто б не здійснив ці вбивства, це не біс і не чаклун, хоча повністю відкидати зв’язок з надприродними силами не можна.

— Небагато, чесно кажучи, — похмуро зазначила Пейдж, коли Фібі запустила двигун. — Ми знаємо лише, хто не коїв ці вбивства. А треба довідатися, що чи хто їх коїв. Цього ж ми наразі не знаємо.

— А я гадаю, що знаємо, — заперечила Фібі серйозним тоном, здаючи назад і виїжджаючи з під’їзної доріжки. — Це зло, хоча нам іще невідомо, яке саме. І ми це зло зупинимо — хоч як багато часу і зусиль нам не довелося б на це покласти.

Розділ 2

— Суперово! — видихнула Пейдж трохи згодом. — Усе так урочисто і просто шикарно.

— Еге ж, як для газетних звітів, то дійсно шикарно, тут я з тобою згодна, — відповіла Фібі.

Не поспішаючи приєднуватися до безперервного потоку запрошених, що вливався в парадні двері Будинку з фресками, Фібі та Пейдж вирішили трохи перечекати осторонь на тротуарі, звідки їм було добре видно споруду ззовні.

Сам Будинок з фресками був високий і приземкуватий. Фактично, це був класичний нью-йоркський особняк із бурого піщаника, але з тією різницею, що цей будинок не був бурим. М’юрал-хаус був світло-сірим — як той туман, що часто наповзав із затоки, поглинаючи його.

Але увагу Фібі та Пейдж привернула не форма цього будинку, їх зачарували малюнки: виразні яскраві фрески, що вкривали майже весь фасад, складалися у картини, які часто можна було бачити на вулицях Сан-Франциско в дійсності: он — якась вулична проститутка, а ген там — вишукано оздоблений особняк у вікторіанському стилі.

— Неймовірно, усе це видається настільки реалістичним, — зазначила Пейдж. — Я знала, що після реставрації фрески стануть яскравішими та виразнішими, але такого просто не очікувала.

— Розумію, що ти хочеш сказати, — кивнула їй Фібі.

І дійсно: фрески на стінах були настільки реалістичними, що важко було відрізнити намальований вікторіанський особняк від справжніх особняків довкола. Здавалося, що намальовані штори у вікнах тріпочуть від легенького вітру. Намальовані квіти елегантно звішувалися з кованої огорожі балконів. Якби Пейдж відвела свій погляд убік, а потім знову поглянула на будинок, у неї виникло б враження, що у вікні на горішньому поверсі промайнуло чиєсь обличчя.

Як і для решти корінних мешканців Сан-Франциско, для Пейдж М’юрал-хаус був невід’ємною частиною її життя: адже вона виросла разом із цим будинком. З часом він набув благородно-занедбаного вигляду і перетворився на одну із старовинних місцевих пам’яток, та й годі. Але тепер, з від реставрованими фресками, він підтверджував думку, що витворив їх справжній талант.

— Поза сумнівом: Ізабелла Маршалл була в біса талановитою художницею, — зауважила Фібі.

— Якщо зовні будинок такий гарний, то можна лишень уявляти, що там усередині, — з ентузіазмом додала Пейдж.

І, узявшись за руки, сестри попливли з потоком гостей червоною килимовою доріжкою крізь розчинені парадні двері Будинку з фресками.

«Усі вони такі красиві», — подумалося йому.

Він спостерігав за ними з протилежного боку вулиці. Спостерігав за вражаючим зібранням красиво вбраної місцевої еліти: представників багатих знатних родин і скоробагатьків. Муніципальні чиновники поміж мистців — як уже відомих, так і ще невідомих. І повз його погляд не проминуло те, що майже усі вони були вдягнені у чорне. Наче зібралися не на відзначення реставрації будинку, а на чийсь добре організований вишуканий похорон.

Похорон. Від цієї думки йому стало смішно.

Він намагався приборкати самовдоволеність. Дійсно намагався. Але чому б просто не визнати, що він має повне право почуватися самовдоволеним? Інколи він із захопленням відзначав, як чітко і продуктивно працює його мозок, самотужки малюючи в уяві образи та зв’язки між ними. Справа в тому, що останнім часом у Сан-Франциско