Читати книгу - "Найкраща країна у світі, або Факти про Фінляндію"

тому що пора робити нову брошуру, зараз саме час для брошурописання. Отож я вирішив краще не говорити багато про те, що нічого не знаю про Фінляндію, а, навпаки, намагаюся показати, що мені дещо відомо. Я згадую про зимову війну 1939 року. Про бідолашну Едіт Седергран[3]: «Мої двері відчинені для смерті, відчинені вони завжди». Згадую про Зимовий палац. Ні, Зимовий палац — не те. Зимовий — у Санкт-Петербурзі. Його брали штурмом у 1917-му більшовики, комуністи, дуже вони озлобилися. Я вважаю, їх можна було зрозуміти, їм було чого лютувати. Цар стояв на чолі вкрай несправедливої системи. Там тобі і кріпосне право, і всюди, куди не поткнешся, — суцільне безчинство, от вони і перевернули все з ніг на голову. Чи з голови на ноги? Неважливо! Як би там не було, а Зимовий палац штурмували неспроста. Інакше не можна було, і Ейзенштейн зняв про це фільм. Я бачив цю стрічку в якомусь клубі любителів кіно вже давно, багато років тому. Дідусь Ейзенштейн, звісно, трохи прикрасив дійсність. Ну і що в цьому такого? Адже це кіно, це неправда, яке це має значення, кого це хвилює? Ну що іще є у Фінляндії? У Фінляндії є Лахті, де катаються на лижах. Там є подружжя Кірвесніємі.[4] Як же її звали? Раніше у неї було інше прізвище, до того, як вона вийшла заміж. А його? Здається, Харрі? Ще там є тисяча озер, і Ян, великий Сібеліус, і дизайн; дизайн, мабуть, стоїть на першому місці; і «Нокія». Звісно ж! «Нокія» — це ж найприбутковіша компанія Європи! Та у мене в самого є телефон фірми «Нокія», з біса надійний, з червоним підсвічуванням, якщо комусь знадобиться, — мені-то він не потрібен, не люблю інфрачервоних випромінювачів, узагалі не люблю інфрачервоне, наводить на думки про хвороби, про рак, про смерть; смерть — це зміна, як вода, і смерть тече, як вода; смерть — на першому місці серед змін, не подобається мені це, і котися воно під три чорти!

І ще у фінів є «Калевала». Хай йому грець, звісно ж, «Калевала»! Древній епос, здається, чи як там його. Я бачив по телевізору. Там такі бородаті диваки весь час про щось клопочуться, щось співають і приносять жінок і самих себе в жертву Богові і просто так. Ще у фінів водяться північні олені і безліч подвоєних голосних, і в них є спирт.

Он скільки всього я знаю про Фінляндію!

«Ну а лівосторонній рух у вас уже скасували?» — питаю я, і тут обидва фіни так на мене поглянули, що я відразу зрозумів: у фінів їздять по правій стороні. Я вибачаюся за свою помилку: ну, звісно ж, який же там лівосторонній рух! Сам не знаю, чому я про це запитав. Напевно, тому, що згадав про своє авто і засмутився, бо воно зникло, от думки і плутаються. «А ти взагалі-то бував у Фінляндії? — питають фіни. — У нас склалося таке враження, що ти неодноразово там бував, — кажуть вони мені. — Адже, здається, у тебе у Фінляндії живе хтось із родичів, і ти до нього їздиш». «Усе правильно, — кажу я. — У мене там живе бабуся по материнській лінії, вона фінка, але вона не водить автомобіль, а я в дитинстві часто приїздив до неї погостювати на Різдво». Так я їм кажу, тільки це брехня. І я намотую все більше брехні. Певно, я набрехав тоді, коли розмовляв з одним із фінів по телефону, я набивав собі ціну і, вочевидь, перестарався — наговорив зайвого, а він запам’ятав. Ну й пам’ять у фінів! Просто-таки чудова пам’ять. Я пояснюю, що, мовляв, помилився щодо лівостороннього руху, та це мене просто пам’ять підвела, бо я, бачте, часто бував ще й в Англії; у дитинстві, розумієте; тобто я знову брешу, я ніколи не бував в Англії ні в дитинстві, ні потім, але в Англії вже точно їздять по лівій стороні, і, як мені здається, кажу я, в цьому немає нічого хорошого, це ж непорядок — їздити по лівій стороні, де ж таке бачено; не зрозуміло, як вони всі не перебилися в аваріях, а я стільки разів їздив у дитинстві в Англію і до Фінляндії, що в пам’яті все переплуталося, я не відрізняю, де що було, ви ж знаєте, як це буває у дітей — діти все сприймають безпосередньо, не розмірковуючи, дитині немає різниці, що Англія, що Фінляндія, все змішується в кашу, — кажу я. Знаєш, ми б хотіли, щоб під час роботи над брошурою ти відділяв одне від іншого, кажуть фіни. Ну, звісно ж, — погоджуюсь я. Це не проблема. Я ж професіонал у галузі брошур, пишу текст і роблю ілюстрації, я різносторонній фахівець, займаюся вербальною і візуальною частиною, в університеті я свого часу спеціалізувався на «візуальній комунікації», — між іншим, здав з хорошим балом, на 2,1, а на усному іспиті піднявся навіть до 1,9 чи близько того, на рецензента це справило неабияке враження; до речі, він, здається, був з Бергена; чудове місто, між іншим; як на мене, у Бергена є щось спільне з Гельсінкі, ці два міста схожі мов дві краплини води; кумедна все ж система балів в університеті: чим нижчий бал, тим вища оцінка; здавалося, правильніше було б зробити навпаки, так було б логічніше. У Фінляндії, напевно, воно не так, як у нас, правда ж? Ну от, я так і думав. Знаєте, коли я пишу, то поринаю в роботу з головою, встаю рано — і за письмовий стіл, і повністю занурююсь у роботу, навіть трубку не знімаю. «Он як? Не відповідаєш на телефонні дзвінки? — каже один із фінів. — А як же тоді нам з тобою зв’язуватися, щоб дізнатися, як просувається робота?» Ну, іноді, буває, знімаю, якщо думаю, що це щось важливе. Взагалі-то, напевне, навіть частіше знімаю, ніж мені здається. І це теж брехня. Але радіо я точно не слухаю, весь час працюю, інтенсивно працюю, викладаюся на повну, труджуся вдень і вночі; втім, в основному все-таки вдень, та буває, що й вночі теж працюю, тобто цілодобово на фінішному етапі, таке траплялося, аякже, але найкраще — це, звісно, працювати вдень, як усі люди, а вночі спати. «А ви знаєте, що сталося цієї ночі? — питаю я раптом фінів, бо завжди треба самому заволодіти розмовою і спрямовувати її в потрібний бік, цьому вчать на курсах для здобувачів. Фіни лише похитали головами. — Слухайте,