Читати книгу - "Найкраща країна у світі, або Факти про Фінляндію"

та водночас, напевно, такі крихкі, котрі, наскільки мені відомо, завжди складалися до обопільного задоволення, і всі, звісно, хочуть, щоб вони й надалі складалися у такому добросусідському дусі, торованим шляхом, в дусі взаємодопомоги та взаєморозуміння, так би мовити: а ти мені почухай спинку, і я тобі почухаю, якщо сперечатися, то лише тихо і ввічливими голосами, і щоб товарні потоки та послуги вільно перетікали з країни в країну, а перетікає багато чого, і все тече й тече, як вода, а вода — це зміни. Невже нам, людям, ніколи не бачити спокою?

Залишилося десять хвилин. Через десять хвилин на мене чекають у Фінському посольстві. Що ж мені робити? Спіймати таксі — якось начебто занадто екстравагантно. Знати б, у скільки це обійдеться. Може, в сотню, а може, в сотню з гаком. А у мене зараз скрутно з грошима; тобто, правду кажучи, я майже без грошей; мабуть, якраз і вистачить прокататися разок на таксі. Дорога попереду чекає неблизька, посольство знаходиться зовсім в іншому районі, без перебільшення — на протилежному кінці міста, мені треба потрапити із західної околиці на східну. Взагалі-то Осло не таке вже й велике місто, дехто навіть вважає його просто маленьким, особливо враховуючи той факт, що це столиця цілої країни, тобто Норвегії. Та, як-не-як, в Осло проживає — дайте подумати — десь близько півмільйона людей, ну, плюс-мінус скількись іще, а це немало, як на мене, то зовсім немало. В Осло багато будинків. І вулиць. Місто розширюється. Іноді чимала, відстань набирається. Трапляються такі відрізки, що мимоволі помітиш різницю, наприклад між сходом і заходом, вона не така вже маленька, щоб від неї відмахнутися. І щоб дістатися з одного місця в інше, потрібен час, особливо якщо без авто; у мене-то автомобіль є, та він зник; очевидно, вкрадений, подумав я знову, отож практично я людина без авто, а сам ось уже скільки часу тут прохолоджуюсь та дарма гаю дорогоцінний час, розмірковуючи, як мені вчинити. Давно пора спіймати таксі. Якби я був спритнішим, то відразу ж стрибнув би у трамвай, щойно виявилося, що автомобіль зник, а я ніби остовпів, засмутився і ні туди ні сюди — справді, ніби закляк. Ну а хто б на моєму місці не почувався так само? Це ж авто! До авто звикаєш, з роками воно стає ніби членом сім’ї, а для мене, безсімейного, другом. Я підкликаю таксі і сідаю. Зазвичай я рідко користуюся таксі. Коли треба, я волію пройтися пішки. «До посольства Фінляндії», — кажу я водію. Йому довелося діставати дорожній атлас, такий же, який лежить, чи лежав, у мене в авто, — чудовий атлас, вулична сітка Осло зображена на ньому дуже детально, включаючи кілька передмість. Шофер шукає на плані посольство. Він перевертає карту догори ногами, крутить шиєю. Нарешті сповіщає: «Вулиця Томаса Хефті» — і рушає з місця. «Тисни на газ!» — кажу я ніби жартома, та в той же час так, щоб водій зрозумів — насправді я цілком серйозно. Він елегантно повіз мене тими вулицями, якими потрібно, котрі відомі лише таксистам, соромлячи мою упередженість, і водночас розповідаючи про Томаса Хефті. Мовляв, Томас Хефті був справжнім майстром на всі руки, свого часу багато зробив для розвитку бездротового телеграфу, до того ж був політиком та членом Міжнародного олімпійського комітету, і чимало чого іще, про що я раніше ніколи не знав і не чув, для мене в новину і ці факти, і те, що таксист розповідає мені про щось інше, окрім підвищення цін на бензин. Ще він розповів, наприклад, про те, що з лікарні Уллевол втекла сомалійка з резистентною формою туберкульозу. А ти розумієш, що це означає, приятелю? Це означає, що коли ти з нею зустрінешся, то все, тобі гаплик! Лягай і вмирай! Ми їм дозволяємо проживання в країні, витрачаємо на них гроші, тоді як наші старенькі валяються в коридорах. Це ж як повінь, — вона все затоплює, і в повітрі носяться зміни, все змінюється, а вода піднімається все вище, і все тече, і треба якось випливати.

Я лише трішечки спізнився на співбесіду, і фіни сприйняли це дуже спокійно. Виявляється, їх двоє; мені слід говорити з двома фінами. Невже не вистачило б і одного? — подумки питаю я себе. Та, можливо, тут якраз потрібні двоє; ймовірно, вони спеціалізуються в різних сферах, і кожен говоритиме про свою галузь. Вони хочуть видати брошуру. Про Фінляндію. Для норвежців. У цьому полягає завдання. Фінське посольство занепокоєне тим, що кількість норвежців, які відвідують Фінляндію, занадто невелика, і було б не так уже й складно збільшити її в кілька разів, адже у Фінляндії, як відомо, є чимало такого, що могло б зацікавити туристів, навіть дуже й дуже багато чого; для початку, каже один, хоча б ось це, і відразу називає цілу купу озер, і лісів, і розваг, які там є, — наприклад, катання на байдарках, а якщо ти, скажімо, надаєш перевагу міським розвагам, то будь ласка, у Фінляндії є й міста з нічними клубами та ресторанами. Вони перезирнулися між собою, і другий додав: і шопінг. Ще сауна, тобто лазня, у нас вона зветься сауна. Але сауна-то й у нас сауна, бо «сауна» — фінське слово, тож можна уявити собі, яке важливе місце посідає в житті фінів лазня! Лазень там мільйони, я так і бачу, як вони дудлять горілку і періщать себе березовими віниками, це велике задоволення, тому дуже шкода, що так мало норвежців (звісно, і людей інших національностей теж, та треба ж із когось почати) відкривають для себе ті радощі і розваги, котрі є у Фінляндії, і що вони так рідко проводять там свою відпустку.

Путня брошура здатна творити дива, кажуть мені фіни, саме за цим вони й звернулися до мене. Я вже здобув популярність завдяки тому, що пишу хороші брошури; не хочу хвалитися, нехай уже краще за мене скажуть інші; та я й справді вмію робити брошури, дійсно вмію. Я серйозно ставлюся до цієї справи. Біда в тому, що я нічого не знаю про Фінляндію. Але мені терміново потрібні гроші, потрібна робота, це важливо в сенсі самовідчуття, воно буває значно кращим, коли у мене є робота, аніж якщо у мене її немає, до того ж минуло вже досить-таки багато часу відтоді, як я зробив останню брошуру, я довго жив на цей заробіток і навіть дозволив собі деякі екстравагантності. Та гроші скінчилися, і от я тут,