Читати книгу - "Нескінченна історія"

світлі кишенькового ліхтарика, бо тато, мама чи ще хтось вимкнули світло з якнайкращими намірами, мо­вляв, уже час спати, бо завтра дуже рано вставати; той, хто ніколи не проливав крадькома ревних сліз, тому що закінчилася чудесна історія — і ось уже треба прощатися з персонажами, з якими спі­льно пережито стільки пригод, з героями, яких любиш і якими захоплюєшся, за яких непокоїшся, на яких покладаєш надії, без чийого товариства життя здається порожнім і безглуздим, — що ж, той, хто не знає про все це з власного досвіду, той, імовірно, так ніколи і не збагне, що діялося тієї миті з Бастіяном.

А він витріщився на заголовок книжки, і його кидало то в жар, то в холод. Ось воно, саме те, про що він завжди мріяв і чого зав­жди для себе бажав — відтоді, як його охопила ця пристрасть, — ось вона, історія, яка ніколи не закінчується! Книга книг!

Він просто мусить мати цю книжку, мусить — і край, за будь- яку ціну!

За будь-яку ціну? Легко сказати! Навіть якби в нього й було більше, ніж ті три марки* (‘Німецька марка (нім. Deutsche Mark) — вільноконвертована валюта Федера­тивної Республіки Німеччина до введення евро в 2002 році. 1 марка ділилась на 100 пфенігів.) і п’ятдесят пфенігів кишенькових гро­шей, що їх він мав при собі, — цей непривітний бурмило, цей пан Кореандер аж надто промовисто дав зрозуміти, що не продасть йому жодної-жоднісінької книжки. І тим паче — не подарує. Спра­ва була безнадійною.

І все ж Бастіян знав, що без цієї книжки він звідси не піде. Те­пер він зрозумів, що взагалі прийшов сюди тільки задля цієї книж­ки, вона загадковим чином його покликала, бо хотіла до нього, бо, власне кажучи, завжди йому належала, завжди була його кни­гою!

Бастіян прислухався до мурмотіння, яке все ще долинало з кабінету. А тоді не встиг схаменутися, як застромив книжку собі під плащ і притис обома руками до грудей. Задкуючи, тишком- нишком, він рушив до виходу, боязко зиркаючи на двері кабінету. Обережно натиснув клямку. Йому хотілося відчинити двері так, аби не задзеленчали мосяжні дзвіночки, а тому він прочинив їх лише настільки, щоби якось могти в них прошмигнути. Потім тихо і дуже обережно зачинив двері ЗЗОВНІ.

І лише тоді дременув.

Зошити, підручники і пенал калатали і тупали у такт його кро­кам. Він відчув кольки в боці, проте мчав далі.

Дощові краплини струменіли обличчям, затікали за комір. Холод і мокрява проникали крізь плащ, проте Бастіян нічого не відчував. Йому було гаряче, але не від самого тільки бігу.

Його сумління, яке оце щойно в книгарні ніскілечки не коми­зилося, зненацька прокинулось і завовтузилось. Усі причини, які досі виглядали такими переконливими, нараз видалися цілковито невірогідними, вони танули, наче сніговики перед пащею вогне­дишного дракона.

Він украв. Він злодій!

Те, що він скоїв, було навіть гіршим від звичайної крадіжки. Ця книжка, поза всяким сумнівом, була неповторна і незамінна. Вочевидь, вона була найбільшим скарбом пана Кореандера. Украсти в скрипаля його скрипку або ж у короля його корону — це таки щось цілком інше, ніж поцупити гроші з каси.

Отак утікаючи, на бігу він щосили притискав до грудей книж­ку, заховану під плащем. Він не мав права її загубити, хай би як дорого це йому коштувало. Ця книга — все, що він має на світі.

Бо ж додому тепер, звісно, зась.

Він спробував уявити собі тата, як той сидить у своїй великій кімнаті, облаштованій під лабораторію, і працює. Довкола — не один тузінь* (* дюжина) гіпсових відливків людських зубів: його тато був зуб­ний технік. Бастіян ніколи не замислювався, чи любить тато свою працю. Таке спало йому на думку вперше, але тепер він уже, ма­буть, ніколи не зможе запитати його про це.

Якщо він зараз піде додому, тато вийде з лабораторії у своє­му білому халаті, можливо, навіть з гіпсовими зубами в руці, і за­питає:

— Уже повернувся?

— Так, — відповість Бастіян.

— Що, сьогодні немає уроків?

У Бастіяна перед очима стояло тихе, сумовите татове лице — і він зрозумів, що не зможе йому збрехати.

Проте сказати правду він тим паче не зміг би. Ні, єдине, що залишається зробити, — це втікати кудись далеко, геть, ген-ген, світ за очі. Треба, щоби тато ніколи не довідався, що його син став злодієм. А можливо, він узагалі не помітить, що Бастіяна не­має. У цій думці була навіть якась розрада.

Бастіян перестав бігти. Тепер він ішов поволі, захекано, аж нараз уприкінці вулиці побачив будинок школи. Сам того не помі­чаючи, він помчав своєю звичною дорогою, якою щоранку ходив на уроки. Вулиця видалася йому якоюсь просто-таки безлюдною — незважаючи на перехожих. Однак для когось, хто дуже сильно запізнюється, простір навколо школи завжди виглядає так, ніби вимер. З кожним наступним кроком Бастіян усе дужче відчував, як у ньому наростає страх. Він і так боявся школи, цього місця своїх щоденних поразок і невдач, боявся вчителів, котрі зі щонайліп­шими намірами вмовляли його отямитися або ж зганяли на ньому злість, боявся інших дітей, які з нього збиткувалися, не минаючи жодної нагоди показати, який він незграбний і слабкий. Так чи інак, школа вже давно здавалася тому тюрмою з невизначено до­вгим терміном ув’язнення, яке триватиме, аж доки він не виросте, темницею, в якій йому доведеться німо і покірливо відсидіти весь строк до кінця.

І ось тепер, коли він ішов лунким коридором, де пахло масти­лом для підлоги і мокрими пальтами; коли йому раптом заклало вуха від приголомшливої тиші — так, наче він щойно виринув із води; коли він врешті-решт опинився перед дверима свого класу, пофарбованими такою ж фарбою шпинатового кольору, що й стіни довкола, — щойно тепер він збагнув, що і в своєму класі він нічого не загубив, що йому там нічого робити. Бо все одно дове­деться втікати. Тож, у такому разі, він може йти звідси негайно, вже.

Втікати... Але куди?

У своїх книжках Бастіян читав історії про хлопців, які прокра­далися на корабель, причаївшись, наймалися юнгами — і вируша­ли в навколосвітнє плавання, шукаючи щастя.

Декотрі ставали піратами, інші — героями, ще інші через бага­то років поверталися на батьківщину багатіями, і ніхто їх не впіз­навав.

Але Бастіян не сподівався від себе чогось подібного. Він уза­галі не міг собі уявити, щоби хтось захотів узяти його юнгою на корабель.

До того ж, він не мав ані найменшого уявлення, як дістатися в