Читати книгу - "В країні дрімучих трав"

відчиненого вікна. Лети! І. він полетів геть. Містечко спало. Було зовсім тихо. Раптом поряд за стіною, де живе Оленка, хтось заграв на піаніно. Знайома дорога мелодія. Не дограли — мелодія урвалась. Чи то надто зажурився той, хто грав, чи то згадав про щось і замислився.

Я ждав, чи скоро знову заговорить піаніно. Не діждався. Добре, коли ти молодий і юність ще не минула. Добре Оленці чекати квітів… А Павлові їх збирати, хвилюватись… приносити… передавати з рук у руки. Мені ж час спати.

У сусідній кімнаті погасили лампу: світлий квадрат вікна, що спокійно лежав на землі за дошками тротуару, раптом зник. Я вимкнув у номері світло. І майже відразу ж почув квапливі кроки по дошках тротуару. Хтось майже біг. Зупинився. Щось влетіло в мою кімнату і впало на підлогу. Кроки швидко віддалялись. Я засвітив електрику — букет! Відразу здогадався. Підбіг до вікна.

— Павле! Павле!

Вулиця була порожня.

Довго й обережно наливав я воду в глечик. Дбайливо поставив у нього чужий букет. Чужий букет!

ЧУЖИЙ БУКЕТ КВІТІВ

Настав ранок з пекучим сонцем, яке посилає зайчиків танцювати по стінах і дверях, з гострим посвистом стрижів, що пролітають повз вікна, з круглим чайником на столі і далекими гудками, які зараз лунали бадьоро, сміливо й задерикувато.

Букет, зібраний Павлом і помилково кинутий до мене у вікно — рожеві квіти дикої шипшини, оточені голубими вічками незабудок, — цей букет привітно дивився на мене з глечика з водою.

Так, треба зайти До сусідньої кімнати і передати його за призначенням.

Я обережно взяв квіти. Щоб вода стекла в глечик, трохи струсив їх. І… на білу скатертину з букета полетіло два крихітних квадратики паперу. Що це? Зачудовано я дивився на них, розглядаючи. На кожному крихітному аркушику виднілись якісь знаки. Лист? Мені пригадалась вчорашня розмова під вікном: “Кілька разів я вам писав довгі листи”. — “Але я їх не одержувала”. — “Не наважувався…” — “Чекаю незвичайних листів і… польових квітів”.

Навряд чи можна було й під лупою прочитати цього листа. Та навіть якби в мене й була лупа, я не став би читати чужі листи. Я взяв аркушики і поклав їх у сірникову коробку. Все це треба віддати…

У Оленки в квартирі мені сказали, що вона в інституті. Залишити квіти? Але як сказати, пояснити — від кого? Що ж робити з крихітними аркушиками? І я пішов до інституту.

Сумнівна втіха — йти незнайомим містом, тримаючи в руці букет чужих квітів, розпитуючи перехожих, як краще пройти до Педагогічного інституту, читати назви вулиць і думати… про чуже кохання.

Всі почуття й думки, либонь, виклав Павлик на крихітних аркушиках. Як він це зробив? За допомогою мікрофотографії? Певно, чимало зусиль доклав він, щоб написати ці дві записки, сфотографувати їх, а друкуючи, — зменшити. Начебто слово, зменшене фотоапаратом, зазвучить спокійніше й точніше… Мабуть, в інституті краще передати це послання Павлові — тому, хто писав, а не Оленці.

Я пройшов густим міським садом і враз злякано зупинився: мені здалося, ніби сірникова коробка з мікролистами кудись випала… Але ні, вона ось де!

Напевне, щоразу, коли Павло бачив Оленку, його посідали сором’язливість і боязкість: утворювався поріг, який він не смів переступити.

А ось і педагогічний інститут: великі двері з чорного дуба, проти сонця виблискують поліровані мідні ручки.

Я детально описав дідові, сторожу інституту, всі прикмети того юнака, якого бачив учора ввечері, але з цих прикмет сторож не міг зрозуміти, якого Павла треба покликати.

Хіба мало студентів, яких звуть Павлами, вчиться в інституті? Ще хвилина — і я опинився б у досить смішному становищі. Чого доброго, п’ятеро або десятеро юнаків — і кожний на ймення Павло — оточили б мене, а я простягав би всім їм букет квітів. Що робити? І тоді я розповів сторожеві, що вчора ввечері бачив того Павла, який проводжав студентку Олену додому.

— А-а, Павла Бєлянкіна, — протягло мовив сторож.

За хвилину Павло стояв переді мною. Я відрекомендувався. Юнак, нічого не розуміючи, дивився на мене.

— Ось ваш букет. Він випадково залетів до мене у вікно готелю. Пробачте, він трохи прив’яв…

Юнак невміло взяв букет. Він був здивований.

— Чи варто було завдавати собі клопоту? Квіти завжди в’януть…

“Дивно, — подумав я, — чому він не турбується про листа?”

Я подав йому сірникову коробку:

— Ось ваші мікролисти.

— Що? Які листи?

— В букеті, якого ви кинули у вікно, були фотолисти.

— Фотолисти? Я не займаюся фотографією.

— Але ж фотолисти були у вашому букеті? Ваші фотолисти…

Обличчя Павла стало злим. Риси його загострились. Я не побачив і сліду вчорашньої сором’язливості і боязкості. Він з підозрою подивився на мене.

— Не накидайте мені, громадянине, чужих листів!

— Але ж… але ж..;

— Дайте мені спокій! І знаєте що? До побачення!

Я не знав, що сказати. Смішне, безглузде становище: напівтемний вестибюль інституту, довгі ряди порожніх вішалок за бар’єром, я з сірниковою коробкою з мікролистами в простягнутій руці, а Павло — в протилежному кінці залу — пхає в урну букет, якого я обережно ніс через усе місто.

Раптом двері однієї з аудиторій відчинились, і гомінлива група студентів увірвалась до залу. Вони, певно, ще не охололи після щойно одержаної консультації і завзято сперечались.

— Павле, що трапилось? — упізнав я голос Оленки.

Я спробував пояснити. Всі відразу ж замовкли і з подивом позирали на мене.

— Чи не пройшли б ви до кабінету? — мовив до мене чоловік із спокійними, впевненими рухами, перед яким розступилися студенти.

Ось за яких дещо дивних обставин я опинився не на пароплаві в морі, а в кабінеті директора Педагогічного інституту Степана Єгоровича Тарасевича. Сиджу і дивлюся на стіл, де лежать дві крихітні записки з мікротекстом, а поряд з ними — звичайні аркуші паперу. На них друкарка надрукувала через два інтервали текст, який читали під сильною лупою.

Чекаю. От зараз разом з директором інституту прийде автор мікрозаписок, студент Бєлянкін. Він скаже, що все це його особиста справа, жарт, як справедливо твердить Степан Єгорович. Дочекаюсь, поки вони прийдуть, і подамся на пристань.

ТРИ ЗАПИТАННЯ ПРОФЕСОРА ТАРАСЕВИЧА

Директор поклав перед студентом сірникову коробку з аркушиками і текст, передрукований на машинці:

— Бєлянкін, дайте, будь ласка, відповідь на три запитання. Перше: що за дивна манера листуватися за допомогою мікрофотографії? Запитання друге: чому ви відмовляєтесь від своїх листів і такі нечемні з людиною, яка з делікатності повертає їх вам? А