Читати книгу - "В країні дрімучих трав"

— Степане Єгоровичу, не писав я цих листів! Я відразу про це сказав ще там, біля вішалки!

— Як же так? Букет — ваш, а записки в цьому букеті — чужі?

— Степане Єгоровичу, справді, квіти я збирав, але записок цих не писав. Я напередодні іншого листа написав і збирався його віддати. Ось він! А втім, я не можу вам його показати, це тільки для… Ну, одне слово, особистий лист… — Бєлянкін розгубився і замовк.

В його відповіді відчувалася правдивість і юнацька щирість, а в самій недомовленості — турбота: хіба можна, щоб не Оленка, а хтось інший прочитав його листа? Студент стояв перед нами мовчазний і зосереджений, рука його міцно стискала лист. І так само, як там, у вестибюлі, де я намагався віддати разом з букетом крихітні аркушики, так і тут, у кабінеті, я розгледів на його зблідлому обличчі ознаки злості й обурення: навіщо хтось чужий і сторонній втручається в його життя.

— Добре, Бєлянкін, я вас більше не затримую, — мовив директор.

Бєлянкін був уже біля дверей, коли Тарасевич з несподіваною для нього гарячковістю вигукнув.

— Яким же чином ці дивні аркушики раптом опинились у букеті студента мого інституту?

— Степане Єгоровичу, — обернувся до нас Бєлянкін, — мабуть, аркушики хтось упустив на квіти.

— А де ви збирали їх?

— Біля старої покинутої альтанки, що за гаєм. Ввечері… їхав попутними машинами — туди й назад. Там іще база Райхарчоторгу.

Коли двері за студентом зачинилися, директор проказав:

— Отже, все зрозумілої Це пожартував з вами не студент мого інституту.

Степан Єгорович узяв коробочку, де лежали аркушики з мікротекстом, потім склав удвоє аркуші паперу, на яких цей текст було передруковано, і подав усе це мені з люб’язною усмішкою:

— Повертаю, як кажуть, за належністю. Мені знову впали у вічі слова: “Ератосфен… личинка бабки… Діжонваль”… Умовний текст?

— Краще розкажіть, що нового покаже в наступному театральному сезоні Художній

театр у Москві… Як? Ваша п’єса там не піде? Шкода…

— Пробачте, Степане Єгоровичу, студент Бєлянкін сказав, що букет він назбирав біля якоїсь зруйнованої альтанки…

— Добре! Розумію. Я пошлю туди Бєлянкіна та інших студентів.

— Шукати в траві інші такі аркушики?

— Шукати того, хто упустив їх на квіти. Студенти побувають там і розвідають, хто так дивно жартує. Який жаль, що мені ні на годину не можна вийти з інституту! А то я б пішов з вами. Дорога мальовнича, веде до дачного селища наукових працівників. Селище імені Ломоносова.

— Степане Єгоровичу! А чи не здається вам, що вся згадка тут в одному слові “Діжонваль”?

— Так, так, я забув вам сказати… Я не полінувався і завітав на кафедру фізики. Про барометр Діжонваля там і не чули. Тут щось не те… А невже Художній ставитиме сучасний водевіль?..

РОЗДУМИ Й СУМНІВИ

Якими незвичайними картинами розмальовано стіни в ресторанчику!

Білий ведмідь, стоячи на крижині, витягнув морду і чогось торкається носом гострого вітрила човна, що пливе в далечінь неприродно голубого моря. А на іншій стіні — діти, сидячи навпочіпки, пускають маленький паперовий кораблик в бурхливий струмок.

До стелі прибито роги гірського козла. З них звішуються лампи під яскравими кольоровими паперовими абажурами.

Я їв якусь незрозумілу м’ясну страву з тушкованими помідорами, пив склянку за склянкою міцний чай і думав: “Уже третій день я збираюсь поїхати з цього міста і ніяк не поїду”.

Бєлянкін та його товариші шукали, дивились, чи немає біля альтанки слідів, ознак людини, яка загубила там загадкові аркушики, розпитували місцевих жителів, розглядали мало не кожну травинку, кожну квітку. Але студенти ні про що не довідались, нічого не знайшли.

“Час їхати!” — кажу я собі. Це містечко дуже миле, але ж не залишатися тут розгадувати запропонований кимось ребус. Так, час їхати! Завтра-таки. Проте дивна річ: адже я згоден з професором Тарасевичем, що аркушики з мікротекстом — чиясь смішна вигадка? Згоден! Але все-таки, все-таки щирий тон дивних аркушиків, їхня спокійна серйозність примушують мене шукати в них якийсь особливий смисл, бувати в бібліотеці, читати довідники… Так минають дні, і я не виїжджаю з містечка. Чогось шукаю. Мені здається, ніби чиясь доля, доля мандрівника, який вирушив у важку дорогу, ховається в цих аркушиках.

Люди приходять до ресторану. Ідуть звідси. У кожного своє життя, своя доля. Музиканти сидять на естраді. Грають. Дивляться на тих, хто входить, з незворушним виразом в очах. Та музика їхня зовсім не незворушна.

То смутком, то веселощами дзвенять струни.

З окремих слів мікротексту видно, що мандрівник довго пробув у чужій країні, зробив багато відкриттів. Вів там щоденник. Цього щоденника він везе…

Мандрівник, говорячи про вченого давніх часів, зазначає, що світ перед Ератосфеном розростався від одного неквапливого підрахунка до іншого. Ератосфен, який жив дуже давно (з 276 по 194 рік до нашої ери), справді перший в історії людства обчислив довжину окружності земної кулі. Але як зрозуміти, чому перед автором мікрозаписок навколишній світ раптом виріс у сто чи двісті раз?.. І ще в аркушиках згадується Діжонваль. Барометр Діжонваля!

Просто дивно, чому з Москви й досі немає відповіді на мою телеграму Чарушину про барометр Діжонваля. Що за чудесна картотека імен і термінів у мого давнього друга! Він почав її складати мало не з шкільної лави, день у день. І немає, здається, запитання, на яке його картотека не могла б відповісти.

Митько Чарушин, завжди точний і акуратний, закоханий у свою картотеку. Його золоте правило: кожному, хто до нього звернеться із запитанням, він відразу ж або дасть телеграфну відповідь, або в детальному листі попросить уточнити запитання. Але Чарушин мовчить. Чи ж не здався йому, бува, смішним мій “барометр Діжонваля”?

Сьогодні знову переглянув у бібліотеці всі довідники, але нічого про барометр Діжонваля не знайшов. Дивно, чому на аркушиках є слово “версти”? “38 000 верст”. Версти… Чому версти, а не кілометри? Виходить, писала літня людина, що звикла вимірювати відстань верстами, по-старому… Звідси висновок — невідомий автор аркушиків — літня людина.

А може, ці аркушики написано багато років тому? Але в. усякому разі, зменшення тексту за допомогою фотографування було зроблене в день або напередодні того дня, коли ці аркушики знайшли на квітах. Інакше крихітні аркушики під першим дощем розповзлись би.

Тарасевич сказав, що все це чийсь жарт. Доведеться з ним погодитися.

Ресторан спорожнів. Гасли вогні.