Читати книгу - "В країні дрімучих трав"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
В світлому коридорі готелю за столом сиділа дівчина. Я побачив рівний проділ і двічі обкручені навколо голови коси. Дівчина низько схилилась над книжкою.
— Чи є у вас вільні номери?
Не відриваючись від книжки, дівчина мовила:
— “Простіть, Едмон… Простіть заради мене, заради мого кохання до вас!”
— Я не Едмон, не граф Монте-Крісто, — сказав я дівчині з книжкою.
— “Гідність заміжньої жінки зупинила порив змученого серця”, — прочитала вголос дівчина і, тримаючи вказівний палець на рядку в книжці, глянула на мене: — Пробачте, громадянине, ніяк не можу відірватись.
— Чи є вільні номери?
— “Чоло її схилилось майже до підлоги…”
— Мені потрібний номер на одну добу. Завтра я від’їжджаю.
— “Граф кинувся до неї…”
Піднявши свій чемодан, я рушив до дверей і хотів був піти, давши дівчині можливість і далі читати вголос роман Дюма “Граф Монте-Крісто”, проте ще раз запитав:
— Чи є у вас вільні номери? Дівчина повторила:
— “Граф кинувся до неї…” — і простягла руку до стіни, на якій висіла невелика плесковата шафка з відчиненими скляними дверцятами.
У шафці на гачках висіли ключі з номерками. Чергова, не відриваючи очей від книжки, зняла з гачка ключ, подала його мені й сказала:
— Заповніть бланк за формою — це перше; залиште вісім карбованців — це друге. А третє… так… “Боже мій, я називаю вас Едмоном, чому ж ви не називаєте мене Мерседес?”
— Але пробачте, Мерседес, — сказав я черговій, — я не граф Монте-Крісто…
— Авжеж, — зітхнула дівчина, уважно подивившись на мене, — який же з вас граф Монте-Крісто… Якщо надумаєте прожити в готелі більше доби, то не забудьте попередити мене.
Я хотів був дещо сказати, про щось запитати, але безнадійно: чергова по готелю назавжди поринула в книжку.
Я пішов з ключем довгим коридором.
У номері був гардероб, стіл, застелений вишиваною білою скатертиною, умивальник, кілька стільців. Вимиті дошки підлоги сяяли чистотою.
Розчинив навстіж вікно. Сперся ліктями на підвіконня. Які навпроти маленькі будиночки! Вікна невеликі, квадратні, з легкими завісками. У віконницях вирізано маленькі серця.
На ганочках сидять бабусі. Я не чую, про що вони розмовляють. Але, мабуть, їхня розмова тягнеться поволі, неквапливо, з паузами. їхні слова прості й нехитрі… Про що?.. Як приготувати баклажанну ікру, щоб вона була гостріша, як краще висушити виноград, які є ліки від ломоти у попереку, а може, нарікають на те, що тепер сонце не так гріє і частіше бувають дощі.
Чи міг я передбачити, чи міг наперед угадати, що саме тут, у цьому місті, в 19… році, тихого літнього вечора, всього за кілька хвилин я стану учасником таких подій, у вірогідність яких потім ледве повірю!
З-за рогу показалися юнак і дівчина. Вони йдуть дуже й дуже поволі. Можливо, вони йдуть так поволі, щоб довше побути одне з одним.
Вони мовчать, певно, збираються сказати одне одному якесь заповітне слово — весь час збираються з духом і ніяк не зберуться. Ось вони зупинились під моїм вікном. І я чую, як дівчина каже:
Спасибі, Павлику, ось я й прийшла. Подивіться, який великий став фікус, паросток якого мені дала ваша мати.
Очевидно, вікно квартири дівчини було зовсім поряд з моїм. Коли вона показувала на фікус, мені здавалося, що вона дивиться на мене.
— Оленко! Я хочу вам сказати… Оленка сміється.
— Ти знаєш, про що я думаю? Про чудеса. Оцей фікус на моєму вікні — звичайний фікус у старому глиняному горщику, а я дивлюсь на нього і чую, як шурхотять велетенські змії, що проповзають повз фікус у джунглях. Бачу, як, зачіпаючи фікус величезними сірими боками, проходить задуманий слон з маленьким слоненям… Ах, Павлику! Фікуси ростуть не в глиняних горщиках на підвіконнях, а в тропічних джунглях. Адже звідти їх колись привезено. Павлику… Павлику, кожна рослина — це диво, таємниця.
— Розумію… розумію… запилення…
— “Запилення”! Ой, яка нудота! Приймочки, маточки, пилок… А барви? Пахощі? За містом так багато польових квітів!.. Ви там живете… І жодного букетика, жодного
букетика…
— Я завжди поспішаю, щоб довше побути з тобою… і ніколи мені їх збирати… Я весь час хочу, хочу вам сказати…
Вони кажуть одне одному то “ви”, то “ти”.
— Ще взимку, отут… пам’ятаєш… тоді була люта хуртовина. Взимку… Ви так само почали: “Оленко, я хочу вам сказати…”.
— Я тоді не сказав, бо… — відповідає Павло, — бо в тебе змерзли руки, і я хотів, щоб ви швидше відігрілися біля груби…
— Зараз хуртовина не перешкодить нам. Кажи!
— Я багато чого кажу тобі, коли буваю сам.
— Але тоді я не чую.
— Кілька разів я писав вам довгі-предовгі листи.
— Але я їх не одержувала.
— Не зважувався послати. Боявся. Навчатися разом в тому самому інституті, бачитися щодня і раптом… писати листи…
— Олено! Оленко! — пролунав голос із. сусіднього вікна. — Час вечеряти!
— Йду, йду, мамо! Прощайте. Чекаю незвичайних листів і квітів, польових квітів. Великий букет!
Незабаром за дерев’яною стіною мого номера стало чути приглушені голоси, брязкіт посуду.
Час минав. Уже сутеніло. А я все ще стояв і стояв біля вікна.
Горіли зірки на небі. І в густій темряві під зірками зовсім по-іншому зазвучали гудки пароплавів.
Звідкись здалеку долинали і відлітали геть звуки: уривок пісні, квапливі кроки перехожого, сміх із-за завіски чужого вікна. А я думав про хороше чуже щастя, про те, яка неспокійна буває радість.
І мені здавалось: я дуже давно знаю це містечко, знайомий мені і цей номер готелю, і колись я вже чув щось дуже схоже на розмову Павлика і Оленки. А може, так мені здалося, бо я сам, як тепер Павло, колись проводжав когось і був сповнений радості, збентеження й гарних слів. Хотів багато сказати, але мовчав. Писав листи, але не посилав їх…
Я ввімкнув настільну лампу. У вікно влетів великий метелик.
Він покружляв над столом і сів на абажур.
Я обережно зняв його і підійшов до вікна:
— Лети, нічний гостю!
Він полетів і повернувся до лампи, знову сів на абажур.
Я знову зняв його.
Почувся різкий писк.
Я добре розгледів метелика: на спинці жовтий рисунок, що нагадує череп. Передні крильця чорно-бурі. Я знову підніс його до
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «В країні дрімучих трав», після закриття браузера.