Читати книгу - "Україна у революційну добу. Рік 1918"

17 грудня в Києві на Софійській площі відбувся парад «Вільного козацтва», в якому брали участь 16 куренів: 3 Подольських, по 2 — Шулявських, Лук'янівських і Святошинських, а також курені — Байківський, Деміївський, Печерський, Арсенальний, заводу Гретера і Криванека, вокзалів Київ-І і Київ-ІІ[15].

Проте в організації «Вільного козацтва» було більше недоліків, ніж плідної, цілеспрямованої роботи. Промовистим є факт, про який згадує черкаський полковий отаман «Вільного козацтва» Я. Водяний. Сам отаман «Вільного козацтва» П. Скоропадський у грудні 1917 р. «признався мені щиро, що він до цього часу не цікавився тою справою, не зважаючи на те, що зістав вибраний отаманом "Вільного козацтва", а тепер, коли побачив цілковиту деморалізацію фронту, якій почали вже піддаватися й українізовані частини, він хотів би ближче ознайомитися з системою організації "Вільного козацтва" та цілком віддатися його справі»[16].

Нарешті, на початку січня 1918 р., Генеральний секретаріат ухвалив передати «Вільне козацтво» під керівництво секретарства військових справ і створити Вільне реєстрове козацтво на державному утриманні. Кожен повіт мав призначити дві сотні — кінну і пішу, які б боролися з заколотами й анархією[17].

Правда, ця інформація розходиться з даними, які наводяться в двохтомнику «Історія українського козацтва», де, власне, з використанням здебільшого тих же, що й у даній книзі джерел, говориться про «участь вільно козачих» загонів зимою 1917–1918 рр. у боротьбі з більшовицькою агресією по всій території України»[18]. Вочевидь, тут необхідні додаткові зусилля, передусім на регіонально-краєзнавчому зрізі та ставлення до «Вільного козацтва» як до специфічної формації, здатної на, умовно говорячи, «пульсуюче» функціонування — то швидке збільшення рядів, то «замирання» на якийсь час. Звісно, останнє зумовлювалось конкретно-історичними обставинами, що, своєю чергою, вимагає й граничної чіткості у кваліфікації існування феномена, коли узагальнення за більш-менш тривалий період просто неможливі.

Але й на даному напрямі не вдалося досягти скільки-небудь відчутних зрушень. Так, опинившись на середину січня 1918 р. у становищі «генерала без армії», П. Скоропадський відбув спочатку до Білої Церкви, а потім на Звенигородщину, де намагався зібрати вільних козаків для боротьби з більшовиками, але не зміг нічого вдіяти й ні з чим повернувся до Києва.

Сподівання Центральної Ради великою мірою пов'язувались з Українським гайдамацьким кошем Слобідської України, що складався з двох куренів — «червоних» і «чорних» гайдамаків. У першому переважали солдати-фронтовики, а до другого входили учні юнацької, тобто офіцерської, школи. Всього кіш налічував близько 300 вояків, дещо збільшившись згодом за рахунок добровольців. Отаманом коша був призначений колишній генеральний секретар військових справ С. Петлюра. (Цікаві деталі, пов’язані з формуванням гайдамацького коша Слобідської України, які істотно коригують загальноприйняті уяви, використано в новітній монографії про С.Петлюру[19]. До аналізу залучено, зокрема, інформаційно сенсаційні, однак дуже правдоподібні аргументи М.Чеботаріва[20]). До коша була додана 1-а сотня галицьких Січових стрільців, якою командував Р. Сушко, у складі майже 200 чоловік.

Січові стрільці складали частину Галицько-Буковинського куреня, що формувався з полонених галичан і біженців починаючи з кінця 1917 р. Курінь очолював Є. Коновалець, а начальником штабу призначили А. Мельника. Крім згаданої сотні, існували Друга (командир — І. Чмола), а також резервна сотня, сотні кулеметників і гарматників — разом близько 500 чоловік.

Звісно, з такими незначними і не вельми боєспроможними силами С. Петлюра не міг нічого вдіяти на Лівобережжі, яке йому було наказано боронити від більшовиків (єдине, що здійснили Січові стрільці, так це роззброїли Наливайківський полк у Броварах (1200 чоловік), який перейшов на бік більшовиків і загрожував ударити по Центральній Раді з тилу[21]), і з початком повстання 15 січня 1918 р. був відкликаний до Києва.

У Києві під час січневого повстання вірними Центральній Раді залишалися Гайдамацький кіш Слобідської України, загін вільних козаків, дві сотні Січових стрільців, невеликі групи козаків з колишніх Богданівського, Полуботківського, ім. Богуна (Георгіївського) полків, відділ матросів Чорноморського флоту. Під час вирішальних подій із Західного фронту прибув полк ім. К. Гордієнка (300 чоловік).

П. Христюк наводить дані, що українським військам у січневих подіях допомагали сотня польських легіонерів та невеликі грузинські загони[22].

Наявність такого обмеженого військового контингенту робила дуже проблематичною подальшу долю і Центральної Ради, і тієї державності, яку вона уособлювала. Голова Генерального секретаріату В. Винниченко присвятив з'ясуванню суті цього феномена чимало сторінок у книзі «Відродження нації» і дійшов невтішних для себе висновків: «…Це була війна впливом. Ні більшовики, ні ми не мали регулярного, дисциплінованого війська, яким можна було розпорядитися по волі керуючого центра, незважаючи на те, що й як собі там думало й почувало те військо.

Наш вплив був менший. Він був уже остільки малий, що ми з великими труднощами могли складати якісь невеличкі більш-менш дисципліновані частини й висилати їх проти більшовиків. Більшовики, правда, теж не мали великих дисциплінованих частин, але їхня перевага була в тому, що всі наші широкі маси солдатства не ставили їм ніякого опору або навіть переходили на їхній бік, що майже все робітництво кожного міста ставало за ними; що в селах сільська біднота явно була більшовицька; що, словом, величезна більшість самого українського населення була проти нас.

Єдиною активною мілітарною нашою силою була наша інтелігентна молодь і частина національно-свідомого робітництва, яке гаряче стояло за українську державність, розуміючи за нами ту державність так само, як і ми її розуміли…

Я під той час уже не вірив у особливу прихильність народу до Центральної Ради. Але я ніколи не думав, що могла бути в йому така ненависть. Особливо серед солдатів. І особливо серед тих, які не могли навіть говорити по руськи, а тільки по українськи, які, значить, були не лотишами й не руськими, а своїми, українцями. З якою зневагою, люттю, з яким мстливим глумом вони говорили про Центральну Раду, Генеральних секретарів, про їхню політику»[23].

Думається, що цитування твору В. Винниченка у даному разі зовсім не надмірні: яскрава, талановита особистість, він, до того ж, очевидно, володів і талантом передбачення. І начебто спеціально для нащадків, які будуть спекулювати на суб'єктивному тлумаченні подій тих непростих днів, зазначав: «Коли аналізуєш тепер усі події, які тим бурхливим, болючим віхором проносились крізь історію українського відродження, то перш усього задаєш собі питання: як же сталось, що ті маси, які так гаряче, так віддано піддержували і боронили українську владу, які так горіли національним чуттям і виявляли таку міць