Читати книгу - "Україна у революційну добу. Рік 1918"

Ще 15 грудня 1917 р. на засіданні Генерального секретаріату було ухвалено організувати генеральний штаб (Особливий штаб з оборони України) у складі М. Порша{1}, С. Петлюри{2}, В. Єщенка[2] для оперативного керівництва збройними силами, перед якими висувалось завдання: «Взяти Харків — оплот більшовизму на Україні»[3].

Крім створюваних частин Червоного козацтва, червоногвардійських загонів, передбачалось, що у наступі проти Центральної Ради братимуть участь і сформовані з революційних частин фронту армії, які підійдуть до Києва з заходу і північного заходу, відріжуть місто зі сходу. Було досягнуто домовленості з представниками київських більшовиків, які прибули до Харкова, щоб у вирішальний момент, коли радянські війська наблизяться до Києва, закликати трудящих міста до повстання проти Ради.

Реалізувати накреслений план у всіх його складових частинах не вдалося. Похід на Полтаву — Київ, а також з району Брянська на Київ здійснювався легко, майже без опору збройних сил Центральної Ради[4].

Чисельної переваги радянські війська над збройними силами Центральної Ради не мали. Це стосується співвідношення сил і в окремих пунктах (наприклад, під Полтавою воно було 1:2,5 на користь Ради), і загалом по республіці. Найвища цифра, яка наводиться історіографами для кількісної характеристики збройних сил, що наступали на Київ, ніколи не перевищувала З0 тис.[5]

Означене число — реалістичне, документально підтверджене, однак вимагає й певних пояснень, врахування достатньо істотних моментів. Адже дві третини військових частин з Радянської Росії брали в той час участь у боротьбі проти каледінців, а якась частина з решти 12 тис, що була спрямована на південь, «застрягла» у ряді пунктів (що цілком природно) під час просування територією України. Так, достеменно відомо, що зведений загін М. Муравйова, сформований з червоногвардійців Харкова, двох сотень червоних козаків В.Примакова і бронепоїзда, налічував лише 700 чоловік. Зведений загін катеринославських, донецьких і московських робітників під командуванням П. Єгорова складався з 1200 бійців (найчисельнішою формацією виявилися донецькі червоногвардійці, якими керував Д.Жлоба)[6]. Поповнені полтавськими червоногвардійцями під командуванням місцевого більшовика С.Козюри, ці два загони з'єдналися в одну колону в Полтаві й рушили 10 січня на Київ.

Об'єктивні дослідники давно відмовилися від твердження, що процес творення української державності був перерваний агресією численних армій Радянської Росії. Так, І. Лисяк-Рудницький зазначає: «…Легенда, що її треба здати до архіву, це казка про «безчисленні полчища» ворогів, що під їх ударами буцімто завалилася українська державність. У дійсності інтервенційні московські армії під час першої та другої навали (зими 1917–18 та 1918–19) були відносно малі. Кремль до літа 1919 року не диспонував великою регулярною армією. Совєтська експансія була здібна поширюватися на ті країни, що їхнє власне безголів'я робило з них легку здобич. Якщо могли зберегти незалежність Фінляндія та мініатюрні балтицькі республіки, розташовані перед воротами Петрограда, то чи ж не повинна була встояти кількадесятимільйонна Україна з її велетенськими ресурсами? Також міжнародна кон'юнктура української справи була впродовж перших двох років революції сприятлива. Отже, причини невдачі треба шукати насамперед у внутрішньому стані самого громадянства на Україні»[7].

До останнього, цілком слушного зауваження, слід додати, що навколо сил Центральної Ради в кінці 1917 р. — на початку 1918 р. створювався своєрідний вакуум, вони з катастрофічною швидкістю втрачали підтримку мас, а здеморалізовані військові частини хутко розбігалися, частіше за все ще до прямих збройних зіткнень з радянськими військами.

Думається, що близьким до дійсності, а можливо й найточнішим, є аналіз співвідношення військових сил, що його дає Д. Дорошенко: «З північного сходу рухалися 12-тисячні більшовицькі сили на чолі з талановитим командувачем Володимиром Антоновим-Овсієнком і його кривавим помічником Михайлом Муравйовим. Проти них український військовий міністр Симон Петлюра мав розкиданих по різних місцях 15 тис. вояків, що складалися з селянського ополчення «вільних козаків», Січових стрільців, колишніх військовополонених галичан, кількох невеликих загонів із фронту та декількох сотень київських гімназистів, що пішли на фронт прямо від шкільної лави»[8].

З цими даними майже збігаються оцінки В. Антонова-Овсієнка, котрий вважав, що під час радянського наступу на Київ на боці Центральної Ради перебували 12–20 тис. вояків[9]. Він, судячи з усього, не довіряє даним розвідки ревштабу Ставки, згідно з якими Рада стягнула до Києва на початок січня до 100 тис. військових[10]. В. Антонов-Овсієнко перелічує такі частини, що були на її боці: кінний полк «Захистя», складений з воїнів Київського гусарського, 10-го, Інгерманландського й Кірасирського полків, Віленського, Чугуївського і Київського військових училищ (800 шабель, 100 кулеметів, 23 гармати, 2 панцерники) — спішених 1800 багнетів; 1-й Богданівський полк (500 багнетів, 40 кулеметів); Шевченківський полк (800 багнетів, 30 кулеметів); Богунський полк (600 багнетів, З0 кулеметів); Дорошенківський полк (800 багнетів, кулемети); Чорноморський курінь (800 багнетів і кулемети); загони вільних козаків (20 сотень по 60 козаків у кожній); чехословацький полк (склад невідомий); два полки чорних і червоних гайдамаків[11].

Хоча Центральна Рада до останнього моменту сподівалася, що їй прийдуть на допомогу українізовані частини з фронту (надходили повідомлення про українізацію 9-ї, 12-ї, 31-ї дивізій, різних частин 17-го, 21-го та 24-го корпусів)[12], та вони, за рідкісним винятком, не справдилися.

Показовими щодо цього були події в 36-му пішому Орловському полку 10-го корпусу 9-ї армії Румунського фронту (Буковина, район міст Сучава — Серет). Після українізації він двома ешелонами прибув на початку січня 1918 р. до Кременчука, вибивши нечисленний і погано організований червоногвардійський загін. Та якостей українських вояків, що танули буквально погодинно, не вистачило на скільки-небудь серйозний опір численнішим загонам, що відразу ж розпочали наступ з Полтави.

Інші частини 10-го корпусу, що були ще менш дисциплінованими, розклалися вже по дорозі й розійшлися по домівках, зірвавши виконання наказів командування[13].

Траплялися і випадки, коли частини вантажилися у вагони як бойові одиниці, а після відправлення з фронту припиняли своє існування як такі. Це відбувалося миттєво, вибухово, з одного боку, засвідчуючи прагнення солдатів швидше дістатися додому, а з іншого, доводячи відсутність глибоких політичних переконань і марність кількамісячної роботи з українізації війська. Саме така доля спіткала український курінь, що його було сформовано на базі штурмового батальйону 102-ї пішої дивізії 39-го армійського корпусу Особливої армії Південно-Західного фронту[14].

Дедалі більше усвідомлюючи брак військових сил, керівники Центральної Ради уважніше почали ставитись до «Вільного козацтва». Його загони все активніше формувалися у містах. У Києві цю справу енергійно вів інженер М. Ковенко{3}, залучаючи до загонів добровольців робітничу молодь. На початку грудня С. Петлюра, за