Читати книгу - "Сказання про дітей Гуріна"

Коли Деревобородий, несучи Мері та Піпіна під пахвами, крокував лісом Фанґорн, він співав їм про місця, де бував у далекі часи, і про дерева, які росли там:

Луками Тасарінана між верб я гуляв навесні,

Ах! буяння і пахіт весни в Нан-тасаріоні!

І я визнав це добрим.

Лісами я влітку блукав берестовими Оссіріанду.

Ах! сяйво і музика літа над Семиріччям Оссіра!

Це я визнав найкращим.

Восени я до буків прийшов Нелдорета.

Ах! осінній багрянець і золото крон шелестливих у Таур-на-Нелдорі!

Кращого годі бажати.

Підіймався я взимку до сосон на гори Дортоніона.

Ах! вітер, і білість, і чорне галуззя зими на Ород-на-Тоні!

Пісня злітала моя в небеса.

А нині усі ті терени лежать під водою,

І броджу Амбароною, Тауреморною та Альдаломе —

Землею своєю, країною Фанґорн,

Де коріння довжезне

І нашарувалися роки щільніше, ніж листя

У Тауреморналоме.

Пам'ять Деревобородого, «землерожденного ента, старого, як гори», і справді була глибока. Він пригадував стародавні ліси славетної країни Белеріанд, знищеної у вирі Великої Битви наприкінці Прадавніх Часів. Велике Море розлилось і затопило землі Еред-Луіну й Еред-Ліндону на захід од Синіх Гір, тому територію на мапі в «Сильмариліоні» обмежено гірським ланцюгом на сході, тоді як на мапі, вміщеній у «Володарі Перстенів», — тим самим пасмом на заході; прибережні землі по той бік гір, позначені на тій карті як Форліндон і Гарліндон (Північний Ліндон і Південний Ліндон), — це все, що у Третю Епоху залишилося від країни, званої Оссіріанд — Земля Семиріччя, або Ліндон, — де гуляв колись у берестових гаях Деревобородий.

Походжав він також серед величезних соснових дерев у гірській місцевості Дортоніону («Землі Сосен»), який пізніше, після того як Морґот перетворив цей край на «місцину жаху, темних чарів, марення та відчаю», почали називати Таур-ну-Фуіном — «Піднічним Лісом»; бував він і в Нелдореті — північному лісі Доріату, володінні Тінґола.

Жахлива доля Туріна вершилася саме на теренах Белеріанду та північних земель. Загалом, і Дортоніон, і Доріат, де проходив Деревобородий, відіграли визначальну роль у житті героя. Турін з'явився на світ у воєнний час, і вирішальна та найвеличніша з-поміж битв Белеріанду відбулася, коли він був іще дитиною. Дати відповіді на важливі питання, а також пояснити деякі посилання під час розповіді покликаний поданий нижче короткий опис подій, про які йдеться у книзі.

На півночі кордоном Белеріанду, ймовірно, був Еред-Ветрін — Гори Тіні, по той бік яких розташовувалася країна Гуріна — Дор-ломін, що була частиною Гітлуму. На сході ж територія Белеріанду сягала аж до підніжжя Синіх Гір. Ще далі на схід простягалися землі, рідко згадувані в історії Прадавніх Часів, однак народи, які творили історію того періоду, прийшли саме зі сходу через перевали у Синіх Горах.

Ельфи з'явилися на землі дуже далеко на холодному сході, поблизу озера, яке називалося Куівіенен, Вода Пробудження; звідти вони мали рушити на поклик валарів: покинути Середзем'я та, переправившись через Велике Море, дістатися до «Благословенного Краю» Аман на заході світу, землі богів. Валар Ороме, Мисливець, величним строєм повів просторами Середзем'я тих, котрі відгукнулися на поклик. І звали їх елдарами, ельфами Великої Мандрівки, Високими ельфами, на відміну від «нижчих ельфів», званих аварами, непоступливими, котрі вирішили пов'язати своє життя зі Середзем'ям і не прислухалися до поклику.

Та не всі елдари, опинившись поза Синіми Горами, відбули за море. Тих, які залишились у Белеріанді, звали синдарами, Сірими ельфами. їхнім верховним королем був Тінґол (це ім'я означає «Сірий Плащ»), який правив із Менеґрота, Тисячі Печер, у Доріаті. Але й не всі елдари, котрі перетнули Велике Море, зосталися на землі валарів. Один із їхніх великих родів, нолдори («хранителі премудрості»), повернувся до Середзем'я й отримав назву «вигнанці». Головним підбурювачем у їхньому повстанні проти валарів виступав Феанор, Дух Вогню: він був найстаршим сином Фінве, який очолював воїнство нолдорів під час походу з Куівіенена, але на ту пору вже помер. Ось як у «Додатку А» до «Володаря Перстенів» батько зображає цю важливу в історії ельфів подію:

У здібностях і знанні, як і в гордині та сваволі, поміж елдарів Феанор не мав рівних. Він виготовив Три Коштовності, Сильмарили, і наповнив їх сяйвом Двох Дерев, Телперіона та Лауреліна, які освітлювали землю валарів. Тими Коштовностями жадав заволодіти Ворог Морґот, який викрав їх і, знищивши Дерева, забрав ці скарби в Середзем'я, до своєї потужної фортеці в Танґородрімі [гори над Анґбандом]. Зневаживши волю валарів, Феанор покинув Благословенний Край і пішов у вигнання до Середзем'я, повівши за собою більшість народу. Адже, осліплений гординею, він замислив силою відібрати Коштовності у Морґота. Відтоді розпочалася безнадійна війна елдарів і едайнів проти Танґородріму, війна, в якій вони зазнали нищівної поразки.

Феанор загинув у битві невдовзі після повернення нолдорів до Середзем'я, і семеро його синів заволоділи розлогими землями на сході Белеріанду, між Дор-тоніоном (Таур-ну-Фуіном) і Синіми Горами; однак їхню владу було скинуто в жахливій Битві Незліченних Сліз, описаній у «Дітях Гуріна», після якої «Сини Феанора поневірялися, наче листя на вітрі».

Другим сином Фінве був Фінґолфін (зведений брат Феанора), верховний володар усіх нолдорів. Він разом із власним сином Фінґоном керував Гітлумом, що лежав на північному заході од великого гірського ланцюга Еред-Ветрін, Гір Тіні. Фінґолфін мешкав у Мітрімі біля великого однойменного озера, а Фінґон правив Дор-ломіном на півдні Гітлуму. їхньою головною фортецею був Барад-Ейтель (Вежа Джерела) біля Ейтель-Сіріону (Джерела Сіріону), де на східному боці Гір Тіні брала початок ріка Сіріон. Садор, старий покалічений слуга Гуріна та Морвен, багато років служив тут солдатом, про що розповідав Турінові. По смерті Фінґолфіна, яка спіткала його у двобої з Морґотом, Верховним Королем нолдорів став Фінґон. Одного разу Турінові випало побачити, як він, «у блиску срібно-білих шат, проїхав Дор-ломіном у супроводі багатьох володарів і переправився мостом через Нен-Лалаіт».

Другим сином Фінґолфіна був Турґон. Одразу після повернення нолдорів до Середзем'я він оселився у Віньямарі, що поблизу моря в Неврасті на захід од Дор-ломіну. Та крадькома від усіх він будував на пагорбі посеред рівнини Тумладен, зусібіч прихованої Окружними Горами, на схід од ріки Сіріон, його потаємне місто Ґондолін. Коли нарешті, після багатьох років праці, Ґондолін таки збудували, Турґон із його нолдорсько-синдарським народом перебрався туди з Віньямара, і цей ельфійський редут незрівнянної краси впродовж століть берегли у щонайсуворішій таємниці. Єдиний вхід у місто, який годі було відшукати, посилено