Читати книгу - "Страх та відраза у Лас-Вегасі. Несамовита поїздка в серце Американської Мрії"

«Дійсно,» відповів він. «Зробимо це.»

«Отож,» сказав я. «Але спершу нам треба тачка. А ще кокаїн. І магнітофон для крутої музики та яскраві сорочки.» Єдиний спосіб здійснити таку мандрівку, на мою думку, це одягтись яскраво, мов папуги, і закинутись під зав’язку, а потім пролетіти весь шлях через пустелю на шаленій швидкості.

Ніколи не втрачати відповідальності. Але ж що саме потрібно висвітлити в репортажі? Ніхто не удостоївся сказати. Що ж, будемо вигадувати самі. Приватне підприємництво. Американська мрія. Гораціо Алджер збожеволів від наркотиків у Лас-Вегасі. Do it now: справжня гонзо-журналістика.

Також тут діяв соціально-психологічний фактор. Завжди, коли життя ускладнюється і нема куди подітись, єдині ліки від усього цього лайна – завантажити тачку наркотою і нестись як навіжений з Голівуду до Лас-Вегасу. Розслабитись під променями пустельного сонця. Просто відкинути дах, намастити пику кремом для засмаги і гнати вперед з музикою на повну гучність і, як мінімум, пінтою ефіру в запасі.

Знайти наркотики було не важко, але роздобути машину і магнітофон було набагато складнішим завданням о 6:30 п’ятничного вечора в Голівуді. В мене була машина, але вона була замалою і занадто повільною для того, що ми задумали. Ми пішли до полінезійського бару, де мій адвокат зробив сімнадцять телефонних дзвінків поки знайшов трансформера підходящої потужності й кольору.

«Притримайте її,» долинуло з його розмови. «Ми прибудемо через півгодини.» Потім, після паузи він почав волати: «Шо? Звісно ж, блядь, у джентльмена є кредитна картка! Ви, блядь, в’їжджаєте з ким взагалі говорите?!»

«Не дозволяй цій свині водити тебе за ніс,» сказав я одразу ж, як він повісив трубку. «Тепер нам треба магазин з найкращою аудіоапаратурою. Ніякого гівна. Нам треба один з тих бельгійських «Геліоватів» з крутим мікрофоном для того, щоб можна було записувати розмови із зустрічних машин.»

Ми здійснили ще кілька дзвінків поки нарешті знайшли необхідне обладнання в магазині за п’ять миль від нас. Магазин був зачинений, проте продавець пообіцяв почекати, якщо ми поспішимо. Але ми затримались через те, що якийсь «Стінгрей»[1] збив пішохода на бульварі Сансет. Коли ми нарешті дістались до місця, магазин уже не працював. Всередині ще залишилось кілька чоловік з персоналу, але вони відмовлялись відчиняти, аж поки ми не почали з усією силою лупити руками й ногами по дверям з подвійного скла.

Нарешті двоє продавців підійшли до дверей, погрожуючи нам розвідними ключами, і ми вирішили домовитись про покупку через маленьке віконце. Вони відкрили двері на достатню ширину, аби було видно обладнання, потім швидко зачинили їх знову. «Тепер забирайте, що вам треба і котіться звідси до біса!» закричав один із них через віконце.

Мій адвокат погрозив їм кулаком. «Ми ще повернемось,» проревів він. «Одного дня я підкладу бомбу в це блядське місце! Я бачив ваші імена на бейджах! Я дізнаюсь де ви живете і спалю нахуй ваші будинки!»

«Йому буде над чим замислитись,» прохрипів він як тільки ми від’їхали. «Той чувак параноїдальний шизофренік. Їх легко шантажувати.»

В агентстві з прокату машин у нас знову виникли проблеми. Підписавши всі необхідні папери я застрибнув у машину і майже втратив керування, коли здавав назад до бензоколонки. Мужик з агенства був, очевидно, приголомшений.

«Скажіть… Ем… хлопці…. ну ви ж будете обережні з цією машиною, чи не так?»

«Звісно.»

«Ну добре-добре!» сказав він. «Просто ви проїхали через той двофутовий бордюр і

навіть не загальмували! Сорок п’ять на задньому ході! І ви ледве не врізались у бензоколонку!»

«Машині не нанесено жодної шкоди, » відповів я. «Я завжди так випробовую трансмісію. Перевіряю задню частину на стійкість.»

В той же час мій адвокат завантажував заднє сидіння ромом і льодом. Мужик знервовано подивився на нього.

«Ви що, п’єте?» запитав він.

«Тільки не я,» була моя відповідь.

«Просто заправ цей сраний бак,» гаркнув мій адвокат. «Ми поспішаємо, чорт забирай. Ми їдемо в Лас-Вегас на пустельні перегони.»

«Що?»

«Не звертайте уваги,» сказав я. «Ми відповідальні люди.» Я подивився, як він закрив кришку бензобаку, потім увімкнув першу передачу і ми плавно влилися дорожній рух.

«Ще один параноїк,» сказав мій адвокат. «Він походу сидить на спідах.»

«Це точно. Тобі варто було пригостити його червоними.»

«Такому кабану червоні не допоможуть,» сказав він. «В сраку його. Нам треба ще багато чого встигнути перед від’їздом.»

«Хотілося б роздобути ряси священників, » сказав я. «Вони можуть згодитися нам у Лас-Вегасі.»

Але, на жаль, всі магазини маскарадних костюмів були вже зачинені, а ми не були готові до того, щоб пограбувати церкву.

«Для чого?» спитав мій адвокат. «Тобі не варто забувати, що багато копів є ярими католиками. Уявляєш, що ті підари зроблять з нами, ящо впіймають нас обдовбаних і п’яних та ще й одягнених у крадені попівські ряси? Господи, та вони ж відріжуть нам яйця!»

«Ти правий,» сказав я. «І заради бога, не кури цю люльку коли ми стоїмо на світлофорі. Пам’ятай, що нас чудово видно.»

Він кивнув. «Нам потрібен великий кальян. Сховаємо його під сидінням, щоб не кидався в очі. Якщо нас хтось і побачить, то подумає, що ми дихаємо через кисневу маску.»

Ми провели решту ночі збираючи матеріали і пакуючи їх до машини. Потім ми

закинулись мескаліном і пішли купатись в океані. На світанку поснідали в кав’ярні Малібу і,

обережно виїхавши з міста й занурившись у густий туман, що навис над Пасаденським шосе, рушили на схід.

3. Дивні ліки посеред пустелі… Криза довіри

Мене все ще неясно переслідує фраза нашого попутника про те, що він «ще ніколи не їздив на тачках з відкидним верхом.» Цей бідолаха живе у світі, де ось такі трансформери, як наш, постійно прошмигують повз нього на дорозі, а він ще в жодному не їздив. Завдяки цьому я відчув себе царем Фароуком. Я навіть захотів попросити адвоката заїхати в найближчий аеропорт і укласти звичайний контракт, заснований на загальних правах, завдяки якому ми б могли просто віддати машину цьому невдасі. Просто сказати: «Підпиши ось тут і тачка твоя.» Віддати йому ключ, а потім, скориставшись кредиткою, шмигнути на літаку кудись у Маямі й орендувати ще один вогненно-червоний кабріолет для угарної поїздки на максимальній швидкості вздовж берегової лінії аж до кінцевої зупинки в Кей Весті… а там обміняти машину на човен. І продовжувати рух.

Але ця