Читати книгу - "Дика енергія. Лана"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Нічого не сталося, — кажу ввічливо. — Відвали!
Біжу через перехрестя. Розмірковую: вона має рацію.
У натовпі людей, які щойно отримали свої пакети, людина, що біжить так, як я, впадає у вічі…
Спотикаюсь об автомат із енерджі-дрінком і ледь не падаю. Розсипаються картонні банки. Свистить поліцейський на перехресті. От халепа!
Пірнаю в темне підворіття. Кажуть, поліцейським видають премію за кожного оштрафованого порушника.
Є в цьому підворітті вихід чи нема?!
Є. Вибігаю на торговельну вулицю. Прямо переді мною вітрина, в ній плавають, фосфоресціюючи, риби, кожна завбільшки з круглий стіл. У воді струменить синє холодне світло. Я, не довго думаючи, забігаю в крамницю.
Продавець — хлопець приблизно мого віку. Посміхається:
— Що, вляпалася?
Крізь вітрину спостерігаю за підворіттям. Поліцейського немає. Полінувався за мною бігти. А може, пожалів — усе-таки в нього теж була енергетична година, йому добре й весело, як усім.
Майже всім.
— Ти поцупила щось? Чи пику бойфренду набила? Ледь повертаю голову. Обводжу поглядом хлопця з голови до ніг. Він перестає усміхатися.
— Гей-гей… ти чого така… дика?
Хлопець худющий і дуже хитрий. Шрам на щоці. Чорні очі блищать, як у птаха.
— Мені потрібне підзарядження, — кажу зненацька. -Що?!
— Те, що чув. Мені потрібне підзарядження. Терміново. Ти знаєш, як знайти?
— Забирайся геть, — каже він знервовано.
Я повертаюся і йду до дверей. Сяючі рибини витріщають на мене величезні очиська. Я беруся за ручку дверей…
— Зажди, — каже хлопець.
* * *
— Єво! Єво, вставай скоріше! Я знайшла для тебе… — я мимоволі стишую голос, — підзарядження! Ходімо! Ходімо!
Я торсаю її й умовляю, аж доки вона розплющує очі. Абсолютно байдужі. Їй уже однаково, жива вона чи ні.
— Єво, будь ласка. Я знаю, куди йти. Вставай!
Гнат приносить зі спільної кухні ківш води — взагалі-то, водогін працює лише годину на добу і тільки до п’ятого поверху, але в нас, на щастя, четвертий. Холодна вода змиває з Єви рештки косметики і трохи приводить до тями.
— Ходімо, — умовляю я.
Вона уривчасто, схлипуючи, зітхає.
— Ти людина чи ганчірка? — кажу люто. — Ти збираєшся скласти лапки і здохнути? Тоді май на увазі, що я з ганчірками не дружу, я об них ноги витираю!
Вона кліпає. Закушує губу. Киває. Чесно намагається підвестися. Я хапаю її холодні руки й тягну, тягну, ніби витягаю з болота.
Вона підводиться.
— Гнате, ти допоможеш… ти йдеш із нами?
Він дивиться на мене круглими очима. Цілу хвилину, мабуть. Урешті хитає головою.
— Я не можу.
— Боягуз паршивий!
— Послухай, у мене мама й тато. Якщо мене притягнуть за операції з енергією…
Більше я не витрачаю на нього часу. Зовсім.
Єва випиває банку газованої води, потім я допомагаю їй добратися до туалету. Допомагаю зійти сходами і вийти з будинку. Її рука лежить у мене на плечі. А кого це обходить? Гуляємо ми! Подруги — нерозлийвода.
— Нам далеко йти? — питає Єва пошепки.
— Не дуже. Візьмемо рикшу.
У нашому районі нечасто зустрінеш рикшу: не з нашими статками на них їздити. Але одна стоянка є — на перехресті за два квартали від нашого будинку.
Людей на вулиці вже менше. Нагулялися, розходяться по домівках. Добре нам, пікселям, ми можемо хропти до обіду. А якщо комусь зранку на зміну?
Єва ледве переставляє ноги.
— Дівчатка, у вас проблеми? — кричить черговий, не перестаючи крутити педалі. Йому нудно.
— Ні! — кричу у відповідь. — Подружка напилася, їй можна, у неї сьогодні день народження!
— А-а! — Черговий сильніше натискає на педалі, лампа у нього над головою спалахує яскравіше. — То привітай її від мене!
Залишається пройти ще один квартал.
— Єво, — кажу я пошепки, — ти можеш іти швидше?
Вона хитає головою. Я дивлюся на небо: до світанку залишається кілька годин.
Євина рука сповзає з мого плеча. Єва повільно й плавно опускається на асфальт. Я озираюся на чергового: його лампа горить надто яскраво. Ми посеред вулиці, як на долоні. Папірець, згорнутий рурочкою, палить мені кишеню.
Під’їжджає вуличний рознощик. Я беру в нього банку з енерджі-дрінком, відкриваю, виливаю Єві на голову.
— Навіщо? — шепоче вона.
— Щоб ти рухалася, дурепо!
— Ні… Навіщо жити?
Ледве стримуюся, щоб не дати їй ляпаса.
— Задля того… щоб… ми з тобою разом пішли на Завод!
Я кажу перше, що спадає на думку, але Єва раптом оживає:
— Правда?
— Звичайно!
Я смикаю її так, що вона стає на ноги — а вона ж важча від мене раза в півтора.
— Ми підемо разом, — кажу монотонно. — Виберемося з міста… Пройдемо крізь гори… І одного ранку піднімемося на вершину й побачимо Завод. Там повно енергії, Єво. Просто залийся. Там зранку й до ночі енергетична година. Там ніхто не стрибає з даху, ніхто не вішається на колготках, там усім хочеться жити, і всі живуть. Розумієш? Він прекрасний. І величезний. Вищий за небо.
Тепер ми йдемо швидше. Я майже несу Єву на собі.
— І це не казка? — Вона ледь усміхається.
— Ні, — кажу якомога впевненіше. — Якщо стільки людей говорить про це, хіба воно може бути казкою?
Ось і кінець кварталу. Довгу страшну мить мені здається, що рикш на стоянці немає; ох, є один. Порожній. Повільно розвертається, збирається від’їжджати…
— Стій! — Я саджу Єву на тротуар і біжу навздогін. — Стій!
— У мене зміна закінчилася.
— Дуже треба! Заплачу, скільки скажеш! Будь ласка! Рикша — літній, йому років сорок — обводить мене поглядом.
— Куди їхати?
Називаю адресу. Він вагається цілу хвилину.
— Гаразд. Сідайте.
* * *
Їдемо спорожнілими вулицями. У темряві безшумно крутяться вітряки. У рикші єдина фара на кермі, вона спалахує яскравіше, коли він натискає на педалі, і майже гасне, коли гальмує на поворотах.
Я звіряюся з папірцем. Фосфоресціююче чорнило світиться вже не так яскраво, як тоді, у крамниці, коли хлопець із пташиними очима написав мені цю адресу і пароль в обмін на купу грошей. До ранку чорнило зовсім вивітриться, і речових доказів не залишиться.
Будинки навкруги дедалі вищі. Це квартал хмарочосів, майже безлюдний, похмурий квартал. Бовваніють у тумані велетенські кам’яні колони — це вежі. Ліворуч — Зламана Вежа, колишній хмарочос, він переломився, як тріска, на рівні двадцятого поверху. Мені тоді було п’ять років.
Рикша крутить педалі повільніше. Озирається навсібіч. Урешті різко гальмує:
— Приїхали!
Я розплачуюсь і вибираюся з візка. Допомагаю вийти Єві. Ми на маленькій площі, праворуч і ліворуч — темні башти, у центрі — постамент від якогось давнього пам’ятника. Пам’ятник давно зруйнували, залишилися тільки кам’яні ноги в кам’яних черевиках зі шнурівками.
Рикша від’їжджає.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дика енергія. Лана», після закриття браузера.