Читати книгу - "Дика енергія. Лана"

— Ти ніколи не думала перейти на Завод? — питається Єва.

Питво стає поперек горла. Я похлинаюся і кашляю. Черговий усе крутить і крутить педалі, динамомашина перетворює на світло його сопіння, його піт, його нудьгу. Мерехтить ліхтар, мерехтять відбивачі на рукавах, на обличчях, на волоссі випадкових перехожих.

Я відновлюю дихання. Від кого, від кого, а від Єви подібної сміливості не чекала.

— Стеж за язиком, — раджу їй. — Люди навколо.

Вона втягає голову в плечі.

— А ти все одно віриш у Завод, — каже пошепки, не питаючи, а стверджуючи. — Ти віриш, що він є, що це не казка. І що його можна знайти.

* * *

Удома перш за все вмощуюся на старий велосипед без коліс, із тьмяним монітором на кермі. Кручу педалі, екран засвічується. Входжу в мережу. Перевіряю пошту. Лише один лист: від Гната. Кличе погуляти одразу після енергетичної години. Що ж, побачимо.

Тоді, затамувавши подих, входжу в розділ «Звіти та статистика». Набираю свій соціальний номер. Усе гаразд: є пакет на сьогодні й запаска на завтра. Живемо.

Наближається енергетична година. Вітру немає, вітрячок за вікном ледве повертає лопаті. Динамічна миша, яку Єва подарувала мені на день народження, спить без задніх лап. А в інструкції сказано, що динамомиші сплять тільки дві години на добу, а в інший час заряджають акумулятор!

Не знаю, чим себе зайняти. Ось ці останні хвилини перед підключенням — вони завжди так довго тягнуться! Трусить, лихоманить, і в роті сухо, а декому ще й голова паморочиться. І думки дурнуваті в голову лізуть: навіщо все це? Навіщо я? Як все обридло, піти хіба що кинутися з даху…

Застібаю манжету на лівій руці, вище ліктя. Зсередини вона вкрита крихітними голочками, вони встромляються у шкіру, але це не боляче. Від манжети тягнеться шлейф дротів, його я підключаю до роз’єму в стіні. На міській вежі починає бити годинник: раз… два… три… Мороз поза шкірою продирає від цих звуків, я заплющую очі.

Дванадцять!

Манжета щільніше стискає руку. Від голочок розливається тепло: до серця. До горла. Перед очима спалахують золоті іскри, мерехтять, танцюють, ой, як добре жити! Яке щастя, що ми живі!

Я співаю на повен голос. Динамомиша прокидається, залазить у своє колесо і все швидше перебирає лапами. Над кліткою засвічується тьмяна лампочка.

Енергетична година!

Мені не потрібне світло — я сама свічуся. Від радості. Мені не потрібне тепло — я сама кого хочеш зігрію. Я вмію співати, танцювати, малювати… мабуть. Я вмію складати вірші і грати в баскетбол!

Посміхаючись, знімаю манжету. Від неї на руці залишається слід: візерунок із червоних цяток. Він безслідно зникне за годину чи дві. Зараз, якщо придивитися, він складається в якісь літери… та мені не до цього. Мені весело!

Як добре, що я є! Як добре, що у мене є робота. І не проста — за двадцять хвилин участі в шоу мені дають пакет на дев’яносто вісім енерго!

Риплять двері — я їх не замикала. Тримаючись за стіну, входить Єва. Її обличчя горить у напівтемряві під шаром пудри, що світиться.

Щойно глянувши на це обличчя, я одразу ж припиняю танцювати.

— Мене оштрафували, — каже Єва тремтячим голосом. — На повний пакет.

— Як?!

— У мене немає запаски, — каже Єва ледь чутно й сідає на підлогу.

— Як же це? — розгублено питає Гнат.

Він наш сусіда. Мешкає з нами в одному блоці.

— Вона збилася сьогодні на шоу, — мляво пояснюю я. — Помилилася. Її оштрафували й не видали енергопакета. А запаски у неї нема.

Єва лежить на ліжку й дивиться в стелю. Іноді здригається, ніби від лихоманки. Її руки холодні, як… лід. Смерть?

— Гнате, — кажу я рішуче, — де можна в місті підзарядитися?

— Ніде, — швидко відповідає він і відводить очі. — Ти ж знаєш… тільки в енергогодину.

— Неправда. Пам’ятаєш, Гладкий з тридцять дев’ятого блоку розповідав…

— Ну і де тепер цей Гладкий? — тихо запитує Гнат.

— Я можу віддати їй свою запаску…

— Та ти що? — вражено питає Гнат.

Я його не слухаю:

— …можу віддати, але це буде завтра, розумієш? Тільки завтра! В енергетичну годину! Якщо вона не з’явиться на роботу — її виженуть. Та що я кажу — вона може просто не дотягнути!

Єва дивиться в стелю. Пудра, що світиться, наполовину стерлася, і виглядає моя подруга просто моторошно.

— Гнате, — кажу я, — їй потрібно підзарядитися, просто аби вижити!

— За незаконні оборудки з енергією позбавляють пакета на тиждень, — пошепки каже Гнат. — Це гарантована… огидна смерть.

Я дивлюся на Єву. Очі у неї провалилися, «нічний погляд» освітлює запалені повіки й вії, що позлипалися.

— Ти пробач, — каже Гнат. — Я справді не знаю… де шукати цих дилерів. Слово честі.

Енергетична година виводить усіх на вулицю. Люди сміються і обіймаються. Цілуються, сидячи на хідниках. П’ють. Я йду — майже біжу — повз них.

Здіймається вітер. Швидше й швидше крутяться лопаті вітряків на дахах. У вікнах один за одним з’являються вогники. Нічне місто стає яскравішим: синьо-білим горить шляхова розмітка. Світяться краї хідників. Поблискують відбивачі на стовпах. Я біжу, обминаючи людей у мерехтливому натовпі.

Вхід до підвалу — як нора. Над норою тьмяна вивіска: «Ігри. Games.». Збігаю крутими східцями. Внизу задуха, пахне цигарками й потом.

Люди юрмляться навколо великого столу. Стільниця, здається, гуде під лапами бігових тарганів.

— Пішла! Сьома пішла!

— Підрізає, це кікс!

— Не кікс!

Я кручу головою. Той, хто мені потрібен, сидить у кутку — розвалився в єдиному кріслі. Закинув ногу на бильце. На підошві важкого черевика фосфоресціює картинка: конячий череп. Навколо чоловіка у кріслі вільний простір.

— Лисий!

Він ледь розплющує праве око.

— Чого тобі?

Я беруся за горло. Висолоплюю язика, наче задихаюся. Лисий розплющує обидва ока.

— Чого?

— Підзарядження, — шепочу я. — Зараз. Терміново.

— Я за таке не берусь, — каже він, поміркувавши. — Брудні вони хлопці, ці дилери.

— Я б теж не взялася. Але дуже треба. До кого мені йти?

— Не знаю. — Він байдуже заплющує очі. — Не скажу.

* * *

Я знову вибігаю на вулицю. Безпорадно озираюся. До світанку Єва не дотягне. Дивлюся на небо: котра година?

Мене плескають по плечу:

— Когось шукаєш?

Озираюсь. Дівчина, ніби знайома, тільки не пам’ятаю, як її звуть. Волосся зелене, стирчить догори, як трава на газоні. У волоссі блимають іскри: не справжні, звичайно. Косметика.

Вона дивиться на мене й посміхається:

— Хіба можна після енергогодини бігати із заклопотаним виглядом? Що сталося?

Я вже відкриваю рота, щоб пояснити. Іще мить — і я скажу… Вона все посміхається. І