Читати книгу - "Місто біля моря"

class="p1">Бобир підняв гвинтівку вгору і, тримаючи її навису, почав відтягувати запобіжник. Але запобіжник був слизький від масла, а пальці Бобиря задубіли. Гвинтівка ходила в його руках. Здавалося, ось-ось палець ненавмисно зачепить спусковий гачок і Сашко вистрілить у підвішену до стелі тьмяну вугільну лампочку.

— А дай-но сюди, каліко! — крикнув Петро, віднімаючи у Бобиря гвинтівку. — Дивись!

Але бойова пружина в затворі Сашкової гвинтівки була туга, видно, зовсім нова, і Маремусі теж одразу не вдалося відтягнути головку запобіжника…

У великому, просторому залі, де звичайно у неділю кожний осередок по черзі чистив зброю, зібралося вже багато комунарів-чопівців.

— Як ви встигли так швидко? — спитав нас директор фабзавучу Полевой. Він був без гвинтівки, але мав револьвер, який висів у нього збоку поверх ватянки.

Шморгаючи носом, Маремуха пояснив:

— Ми утрьох гуляли по місту, Несторе Варнайовичу, і раптом чуємо…

— Решта фабзавучників ще біжить, напевно! — не без задоволення докинув Саша Бобир.

У залі почали з’являтися наші комсомольці-фабзавучники — «гвардія Полевого», як нас називали в місті хлопці з інших осередків. Вони спітніли, розчервонілися, пальта і куртки у них були розстебнуті, на обличчях блищали краплини поту.

— Чудово! — сказав Полевой, перевіряючи очима прибулих. — Встигли вчасно… А де ж Тиктор?

Ті, що прибігли, перезираючись, шукали очима Яшка.

— Тиктора, товаришу Полевой, бачили п’яним… — почав був фабзавучник Фурман, але в цю хвилину на порозі з’явився Полагутін і уривчасто скомандував:

— Увага, товариші комунари!

Усі одразу притихли.

— Обстановка така: петлюрівські зграї, яким дали притулок за кордоном пілсудчики і румунські бояри, знову заворушилися. 6 відомості, що ще сьогодні вдень вони рушили до нашого кордону… Самі вони ніколи не наважилися б на такий крок. Ясно — за їх спиною стоять англійські та французькі капіталісти. Цілком імовірно, товариші, ш; о ще сьогодні вночі ці петлюрівські банди будуть перекинуті на наш бік. Разом з прикордонним загоном вам, чопівцям, доручено зустріти їх як належить… — І, одразу змінюючи грлос, Полагутін чітко і голосно скомандував: — Усім, окрім комунарів із фабзавучу, шикуватися! Старшина взводу фабзавучників — до мене!

Ми потіснилися, звільняючи прохід. Один по одному, високо піднімаючи гвинтівки, пробігали повз нас комунари міських осередків. Чим менше лишалося їх у залі, тим неспокійніше ставало у мене на душі. «А ми? Що ж буде з нами? Вони підуть за місто, у прикордонні ліси, в бойові дозори і секрети, а нас, молодших, як і під час попередніх тривог, надішлють вартувати до провіантських складів — сіно охороняти або поставлять у самому місті стерегти фортечний міст, щоб не підірвав його якийсь шпигун. Хіба цікаво стерегти забиті до верху фуражем дерев’яні амбари або на очах у всіх сидіти у засідці біля людного, освітленого електрикою фортечного мосту!»

У зал вбіг літній комунар-залізничник у форменому кашкеті й крикнув:

— Всі люди вишикувані, товаришу начальник! Приїхав секретар окружкому.

— Картамишев уже тут? — радісно спитав Полагутін і, міцно потискуючи руку Полевому, додав: — На все добре, Несторе Варнайовичу! Бажаю успіху. Пильнуйте: вам довірено дуже багато… До побачення, товариші! — І зник у дверях.

— Ми залишимося в наряді. Будемо охороняти штаб і склади ЧОПу, — урочисто оголосив Полевой. — Шикуватися!

Небезпечний пост

Просто передо мною на дерев’яних стовпах туго натягнутий колючий дріт. Далі, за дротом, губляться в темряві городи — кілька десятин перекопаної заступами мерзлої землі. Десь далеко, вже біля путівця, є друга огорожа з колючого дроту, але її звідси не видно. Весь час ввижається, що той дальший дріт уже перерізано і-. диверсанти підповзають до мене по чорній і мерзлій землі. Ушам холодно, дуже холодно, але я навмисно, щоб краще чути, не піднімаю коміра і цупко стискаю задубілими пальцями холодну гвинтівку..

Так ось який він, цей пост «номер три», про який я стільки чув від комсомольців, що вартували тут раніше!

Позаду височить холодна кам’яна стіна сарая, що відділяє мене від внутрішнього подвір’я. Просто над головою чорніє виступ даху. Вузький прохід для вартового тягнеться кроків на тридцять у темряві між цією кам’яною стіною і дротяною огорожею і упирається в глуху стіну сусіднього будинку. Дві високі кам’яні стіни сарая і жилого будинку сходяться, утворюючи прямий кут.

«Собачий куток» — так називають пост «номер три» чопівці. Комунар, який попадає сюди в наряд, почуває себе мовби відрізаним од товаришів і всього світу.

З самого початку мого вартування я не міг відвести очей від чорного бугорка, що застиг на городі кроків за десять від мене. Він був схожий на голову людини, що лежить на землі. Я дуже жалкував, що не спитав студента-комсомольця сільськогосподарського інституту, що стояв тут до мене, чи не помітив він цього бугорка. Раптом мені здалося, що бугорок заворушився і почав поволі наближатися. Здригнувшись, я просунув дуло гвинтівки між дротом і мало був не вистрілив, але утримався. «А що як це не людина, а перекотиполе, яке пригнав здалека вітер? Або купка картоплиння? Або просто горбик землі коло ямки, що лишилася після викопаної картоплі? Що тоді?.. От скандал буде! Засміють мене хлопці. Вперше на такому небезпечному місці — і проштрафився! Скажуть: «злякався».

… Пронісся вітер, і вслід за його колючим, холодним свистом нагорі загуркотіло дахове залізо. Наче хтось ходить по дахові?.. Задерши голову, я дивлюся під стріху сарая, чекаючи, що ось-ось звідти виткнеться чорна голова диверсанта. Він може при бажанні без особливих зусиль перестрибнути з даху жилого будинку на сарай.

Підозрілі гучні удари чути над головою. Невже це кроки?.. Я спинаюся навшпиньки. Слух уловлює якийсь стук на Кишинівській вулиці, шарудіння на городі, поскрипування флюгера за темним брандмауером. В очах уже рябить від безлічі зірок, що грають в холодному небі, у тьмяній імлі морозяного повітря.

Гучний шум на даху посилюється. Я міцно тримаю змокріле ложе гвинтівки, направляючи її вгору, назустріч шумові. Десь у небі коло високого димаря поблискує, переливаючись, далека зірка.

— Пильнуйте, — сказав Полевой, розводячи нас на пости. — Ви охороняєте запаси зброї для комуністів і комсомольців всієї округи! Склади ЧОПу дуже принадна ціль для агентів світової буржуазії.

Та й без цих слів директора школи ми всі чудово знали, яке довір’я виявлено в оцю ніч нашому осередкові, що вперше охороняє ЧОП: у підвалах будинку сховано багато динаміту, толу й патронів.

«Пильнуйте! Пильнуйте!» — повторюю я сам собі улюблені слова Полевого, і мені починає здаватися, що мої змерзлі вуха ростуть, довшають і стають тонкими й гострими, як леза сокири.

На даху зовсім тихо.

Напевно, то просто вітер прогримів відірваним листом заліза. А