Читати книгу - "Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 06"

— Що ви! Я не чула, щоб він помер, — здивовано глянула вона на нього. — А ви де з ним познайомилися?

— Та я його й у вічі ніколи не бачив, — відповів він. — Я лише прочитав кілька його віршів он у тій книжці на столі, саме перед тим, як ви ввійшли. Вам його вірші подобаються?

Тепер вона заговорила швидко і вільно. Йому теж полегшало, і він трохи глибше вмостився в кріслі, міцно тримаючись за бильця, немов боячись упасти на підлогу. Йому пощастило змусити її говорити з ним своєю мовою, і тепер він стежив за кожним її словом, дивуючись, що стільки знання ховається в цій гарненькій голівці, і милуючись вродою її блідого обличчя. Слова, що плавно лилися їй з уст, критичні зауваги та й самий процес її мислення були чужі йому, проте все це спонукало його мозок до праці. От де розумове життя, думав він, от де краса, яскрава й чудовна, про існування якої він і гадки не мав. Він забув про все навколо й дивився на неї жадібними очима. Тут є для чого жити, чого домагатися, за що боротися і навіть померти. Книжки казали правду. На світі є такі жінки, а вона — одна з них. Вона окрилювала його уяву, і великі яскраві полотна розгорталися перед ним, виринали таємничі постаті романтичних героїв, що йшли на подвиг заради жінки — заради блідої жінки, золотавої квітки. А крізь хиткі, тремтливі видіння, немов крізь чарівне марево, Мартін бачив живу жінку перед собою, що говорила про літературу й мистецтво. Він слухав і дивився на неї, не свідомий того, що погляд його занадто пильний, що в очах у нього відбивається вся його чоловіча природа. А її, жінку, яка не дуже зналася на чоловіках, вражав вогонь його очей. Так жоден чоловік ще не дивився на неї, і це бентежило її. Вона почала затинатись і губити думку. Цей чоловік лякав її, і водночас їй було приємно, що на неї так дивляться. Виховання попереджало її про небезпеку, про гріховність та підступність цієї таємної принади, але інстинкт, проймаючи всю істоту, дзвенів їй у крові, вимагав, щоб вона забула про своє походження й становище і піддалася чарам цього прибульця з іншого світу, цього незграбного юнака з подряпаними руками й червоною смугою на шиї від незвичного комірця, — юнака, котрий, безперечно, був зіпсований і забруднений своїм темним минулим. Вона була чиста, і ця чистота протестувала в ній. Але насамперед вона була жінка і тільки тепер починала розуміти парадоксальність жіночої душі.

— Як я сказала… А що я сказала? — раптом спитала вона і весело засміялася.

— Ви сказали, що Свінбернові не пощастило стати великим поетом через те… і на цьому спинилися, — нагадав пін, а сам ураз відчув немов голод, і легеньке приємне тремтіння пробігло в нього по спині на звук її сміху. «Наче срібло, — подумав він, — наче срібні дзвіночки». І на мить перекинувся в далеку країну, де під розквітлою вишнею він курив сигарету і прислухався до дзвонів шпичастої пагоди, що закликали на молитву богомольців у солом’яних сандаліях.

— Так, дякую, — промовила вона. — Свінберн не став великим поетом через те, що іноді буває грубуватий. Деяких його поем не варто й читати. У справжніх великих поетів кожен рядок сповнений краси й правди і пробуджує все велике та благородне в людині. У них жодного рядка не можна викинути, не завдавши шкоди світові.

— А мені здалося дуже добрим те… що я прочитав, — нерішуче промовив він. — Я не знав, що він такий… негідник. Мабуть, це видно з інших його книжок.

— З тієї книжки, що ви читали, теж можна було б викреслити багато рядків, — промовила вона твердим і категоричним тоном.

— Певно, я їх не зауважив, — відказав він. — Те, що я читав, справді хороше. Немовби світло якесь тобі в душу світить, наче сонце або прожектор. Так мені здалося, міс, але, звісно, я ж нічогісінько не тямлю в поезії.

Мартін зніяковіло замовк, болісно відчуваючи, що не вміє говорити, і соромлячись цього. У тому, що тільки-но прочитав, він бачив велич і буяння життя, але мова його була безпорадна. Він не міг висловити того, що відчував, і сам собі скидався на матроса, що темної ночі блукає напомацки на чужому судні серед незнайомої оснастки. Ну, що ж, поклав він собі, доведеться запізнатися з цим новим світом. Ще ніколи не бувало, щоб він не зміг опанувати того, що хотів, а цим разом він таки дуже хотів навчитися висловлювати свої почуття й думки так, щоб вона його розуміла. Тепер вона дедалі більшала на його обрії.

— Ось, наприклад, Лонгфелло…[2] — почала вона.

— Так, так, я читав його, — перебив Мартін у нестримному бажанні виявити перед нею увесь свій — хоч і невеличкий — запас книжкових знань, показати, що він не такий уже й неук. — «Псалом життя», «Ексцельсіор» і… здається, все.

Вона, посміхнувшись, кивнула головою, і він відчув у її посмішці наче жалісливу поблажливість. І куди він пнеться, дурень? Цей Лонгфелло написав, мабуть, безліч книжок!

— Вибачте, міс, що я так незграбно встромився. Я справді в цьому нічого не тямлю. Не стикався з цим. Але тепер буде інакше.

Це прозвучало як погроза. У голосі його бриніла рішучість, очі блищали, обличчя спохмурніло. їй здалося, що й щелепа у нього висунулась наперед: обличчя стало неприємно визивним. Водночас вона відчула, як передається їй від нього хвиля буйної мужності.

— Я вірю, що тепер буде інакше, — докінчила вона, сміючись. — Ви такий дужий!

На мить її погляд спинився на його мускулястій, мало не воловій, бронзовій од сонця шиї, від якої так і пашіло здоров’ям та силою. І хоч він сидів перед нею червоний і упокорений, вона знов відчула потяг до нього. Її здивувала шалена думка, що раптом виникла в неї. їй здалося — якби вона обхопила його руками за шию, то вся ця сила й міць перелилися б у неї. Вона була вражена, наче несподівано довідалася про зіпсутість своєї натури. Фізична сила — це щось низьке й вульгарне, її ідеалом чоловічої вроди була стрункість і витонченість. Але дивна думка не полишала її. Вона не розуміла, як могло в неї з’явитись бажання оповити руками цю засмаглу шию? А тим часом усе було просто. Вона не дуже могла похвалитися здоров’ям, і тіло її та душа потребували сили. Але вона цього не усвідомлювала, знала тільки, що жоден