Читати книгу - "Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 06"

Тут він повернувся і побачив дівчину. Вся фантасмагорія його мозку вмить зникла. Перед ним було бліде, звійне створіння з великими натхненними синіми очима й розкішним золотим волоссям. Він не міг би сказати, у що вона була вдягнена, тільки її вбрання здалось йому чудовим, як і вона сама. Він порівнював її з блідо-золотою квіткою на тоненькому стебельці. Ні, це був дух, божество — такої величної краси на землі не буває! А може, книжки кажуть правду, і таких, як вона, багато у вищих колах суспільства? її міг би оспівати цей Свайнберн. Певно, він таку й мав на думці, коли писав про Ізольду в отій книжці, що на столі. Уся ця повінь образів, ночувань та думок виникла в одну мить. А зовнішні події ішли собі своїм плином. Він побачив, що вона простягла йому руку й подивилася просто в очі, щиро й міцно, по-чоловічому, потискуючи його пальці. Жінки, яких він знав, так не тиснули руки. А втім, більшість із них взагалі не мали такого звичаю. На нього линув навальний потік спогадів про зустрічі й знайомства з різними жінками. Але він одігнав ті спомини й глянув на неї. Такої жінки ніколи він не бачив. Жінки, що їх він знав?.. Ту ж мить поруч неї вишикувалися ті жінки, з якими йому доводилось раніше знатися. На одну секунду, довгу як вічність, він опинився немов у галереї жіночих портретів, які він міряв і зважував швидким поглядом, а посередині була вона, і з нею він порівнював усіх. Він бачив худі, хворобливі обличчя фабричних робітниць і веселих зухвалих дівчат із Маркет-стріту. Тут були й скотарки з ферм, і смугляві мексіканки з сигаретами в зубах. За ними задріботіли в дерев’яних ходаках схожі на ляльок японки; поряд виступали євразійки, на ніжних обличчях яких лежало тавро виродження; далі йшли дебелі жінки з Тихоокеанських островів, темношкірі й заквітчані. Але всіх їх відтіснило жаске й маячливе плем’я — розпатлані повії Уайтчепелу, розпухлі від джину відьми з публічних домів, цілий почет пекельних гарпій, — жалюгідні подоби жінок, які чигають на матросів у портах, ці покидьки гаваней, це шумовиння людської клоаки.

— Сідайте, містере Ідене, — промовила дівчина. — Коли Артур нам усе розповів, я дуже хотіла вас бачити. Ви такий сміливий…

Він, протестуючи, махнув рукою і пробурмотів, що це дрібниці, що кожен на його місці повівся б не інакше. Вона помітила, що рука його вкрита свіжими саднами, вони ще тільки загоювалися, і що на другій руці було те ж саме. Скинувши на нього швидкий допитливий погляд, вона побачила шрам на щоці, тоді ще один, під волоссям на лобі, і третій, що крився на шиї за накрохмаленим комірцем. Вона стримала усміх, побачивши на бронзовій шиї червону смужку. Звісно, він не звик носити комірці, її жіноче око завважило дешевий, погано пошитий костюм, зморшки на плечах та рукавах, з-під яких виступали могутні біцепси.

Протестуючи жестом і словом проти незаслужених похвал, Мартін слухняно підійшов до крісла. Він захоплено дивився, як вільно й невимушено сіла вона, і взявся за крісло проти неї, пригнічений свідомістю власної незграбності. Це було для нього нове переживання. Досі він ніколи не задумувався, зграбний він чи ні. Таке просто й на гадку йому не спадало. Він обережно сів на краєчку крісла, не знаючи, куди подіти руки. Як він їх не клав, вони все заважали йому. Артур вийшов з кімнати, і Мартін Іден тужливо подивився йому вслід. Він відчув себе самотнім і покинутим віч-на-віч із цим духом в образі жінки. Не було тут ані бармена, що міг би подати чогось випити, ані хлопця, що його можна послати по пиво, в такий спосіб полегшивши собі початок знайомства.

— У вас такий шрам на шиї, містере Ідене, — промовила дівчина. — Звідки він? Напевно, це якась надзвичайна пригода.

— Та то мексіканець штрикнув мене ножем, міс, — відповів він, зволожуючи язиком пересохлі губи й відкашлюючись. — У бійці. А потім, коли я відібрав у нього ножа, він хотів ніс мені відкусити.

Мартін сказав це дуже просто, але перед поглядом його постала гаряча зоряна ніч у Саліна-Круц, біла смуга берега, огні вантажених цукром пароплавів у гавані, вдалині голоси п’яних матросів, штовханина вантажників, розлючене обличчя мексіканця, полиск його звірячих очей у світлі зір, холодний доторк сталі на шиї, цівка крові, натовп і крики; два переплетені тіла, його й мексіканцеве, перекидаються в піску, а десь ніжно дзвенить гітара. Він аж здригнувся на цей спогад і запитав сам себе, чи зміг би художник, що намалював оту картину на стіні, все те відтворити. Білий берег, зорі та вогні пароплавів — то було б дуже гарно, а на передньому плані — темний гурт постатей округ перебійців. Ножа треба б теж намалювати, вирішив він, і так, щоб він виблискував при зоряному світлі. Але не сказав про це ні слова.

— Він хотів ніс мені відкусити, — закінчив Мартін.

— О! — мовила дівчина якимсь тихим, приглушеним голосом, а її обличчя виразно виявляло несмак.

Мартінові й самому стало якось незручно, і на його засмаглих щоках спалахнув легкий рум’янець. Але йому видалося, що вони так палають, наче він заглядає у відкриту топку кочегарки. Певно, такі речі, як бійки на ножах, не для розмов із дамою. У книжках люди її кола ніколи не говорять про таке, — може, вони й насправді нічого такого не знають.

Розмова, яку ледь почали, урвалася. За хвилину дівчина спробувала її поновити і спитала про шрам на щоці. Він бачив, що вона намагається говорити на його рівні, і вирішив, відповівши, перейти на теми близькі їй.

— Це просто випадок, — сказав він, проводячи рукою по щоці.— Раз уночі море розходилося, і з головної реї зірвало грот з усіма снастями. Трос, він металевий, звивався, мов гадюка, а вся вахта ловила його. Я теж кинувся ловити, отож мене й чухронуло по щоці.

— О! — скрикнула вона, цього разу порозуміло, хоч насправді його мова була для неї китайською грамотою. Що то за «грот» або що таке «чухронуло»— було їй зовсім невтямки.

— Оцей Свайнберн… — почав він, здійснюючи свій план і калічачи при цьому поетове прізвище.

— Хто?

— Свайнберн, — повторив він, так само неправильно вимовляючи, — поет.

— Свінберн, — поправила вона.

— Еге ж, саме він, — пробурмотів Мартін, і обличчя