Читати книгу - "Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 06"

— То так, я взагалі здоровий, як бик, — сказав він. — Коли прикрутить, то можу й залізо перетравити. Але зараз у мене наче розлад шлунка. Чимало з того, що ви говорили, я не можу перетравити. Не звик я до цього. Я люблю книжки й вірші і, як маю час, читаю, але ніколи не думав про них так, як ви. Тим-то й не вмію про них говорити. Я мов той мореплавець, що пливе по невідомому морю без карти й компаса. А тепер я хотів би знати, який мені взяти напрямок. Може, ви мені допоможете? Звідки ви знаєте все це, про що оце говорили?

— Я ходила до школи і вчилася, — відповіла вона.

— Я теж ходив до школи, коли був малим, — заперечив він.

— Так, але я маю на увазі середню школу, лекції, університет.

— Ви вчились в університеті? — спитав він, украй здивований. Йому здалося, що вона віддалилась від нього принаймні на мільйон миль.

— Я й тепер його відвідую. Слухаю спеціальний курс англійської філології.

Він не зрозумів, що воно за «філологія», але, відзначивши про себе своє неуцтво, провадив далі:

— Скільки мені треба вчитися, щоб я міг ходити до університету?

Вона посміхнулася:

— Це залежить від того, чи багато ви вчилися раніш. Ви ніколи не відвідували середньої школи? Звісно, ні. А початкову скінчили?

— Мені лишалося ще два роки, коли я кинув, — відповів він. — Але вчився я завжди з нагородами.

Одразу ж він розсердився на себе за ці хвастощі і так люто стиснув бильця крісла, аж пальці заболіли. Водночас він побачив, що в кімнату ввійшла якась жінка. Дівчина підвелась і підбігла їй назустріч. Вони поцілувались і, обнявши одна одну за стан, підійшли до нього. «Певно, мати», — подумав він.

Це була висока блондинка, струнка й вродлива. її пишне вбрання було саме таке, якого слід було тут сподіватись, і тішило око красою ліній. Вона з своїм туалетом нагадала йому акторок. Йому спало на пам’ять, як такі самі пишні леді і в таких самих убраннях входили до лондонських театрів, а він стояв і дивився на них, аж поки поліцай вигнав його з під’їзду на дощ. Потім зринув у думці Гранд-отель у Йокагамі, де йому теж доводилось бачити на вулиці поважних паній. Далі перед очима промайнула тисяча різних образів, що він колись бачив у Йокагамській гавані. Але він швидко відігнав цей калейдоскоп спогадів, змушений повернутись до дійсності. Він здогадався, що йому треба встати, щоб познайомитися, і насилу підвівся. Штани в нього на колінах надималися, руки безпорадно висіли, а обличчя на саму думку про майбутнє випробування спохмурніло.

РОЗДІЛ ІІ

Перехід до їдальні був для нього чистим кошмаром. Серед усіх цих речей, на які можна було щомить наштовхнутися, навіть ступити крок здавалося неможливим. Але врешті він таки прибув на місце і оце сидить обік неї. Величезна кількість ножів та виделок злякала його. Вони крили нову небезпеку, і він дивився на них, мов зачарований, поки на тлі їхнього блиску не попливли перед його очима картини з моряцького життя, коли він і його товариші, орудуючи складаними ножами й пальцями, їли солонину або черпали з мисок погнутими залізними ложками горохову юшку. У ніздрі ліз дух несвіжого м’яса, а у вухах — під рипіння шпангоутів та стогін переділок — лунало чвакання матросів. Він пригадав, як вони їли, і вирішив, що їли вони по-свинячому. Ні, він буде обережний і їстиме тихо. Увесь час пам’ятатиме про це.

Він розглянувся довкола. Напроти нього сиділи Артур та його брат Норман. «Це її брати», — подумав він, і в ньому ворухнулось тепле почуття до них. Як усі вони любляться між собою! Згадав, як Рут привітала матір поцілунком і як вони обидві, обнявшись, підійшли до нього. У його колі ні батьки, ні діти не виявляють такої ніжності. Це було для нього проявом вищого буття, якого досягли верхи громадянства. Це найкраще, що він побачив на цьому маленькому клаптику іншого світу. Його глибоко схвилювало це відкриття, і серце сповнилося ніжністю. Ціле життя він жадав любові. Його вдача ревно прагнула любові. То була його органічна потреба. Однак він жив без любові і поступово загрубнув. А втім, він не знав раніше, що йому потрібна любов. Не знав цього й тепер. Просто побачив її, і зворушився, і відчув, яка вона прекрасна, велична й осяйна.

Він радів, що за обідом не було містера Морза. Йому й так нелегко було знайомитися з нею, з її матір’ю і з братом Норманом. Артура він трохи вже знав. Якби ще прийшов батько, це було б уже занадто. Здавалося, що за все життя йому не випадало так важко. Найтяжча праця — то дитяча забавка проти цього. На чолі йому виступили краплини поту, сорочка змокла від надмірного напруження — адже стільки незвичних завдань треба було розв’язувати одразу. Він мав їсти так, як ніколи не їв, орудувати невідомими предметами, крадькома поглядати на інших і вчитися, як користуватися кожною річчю, сприймати цілий потік вражень, втримувати їх у пам’яті та давати їм лад. Водночас він відчував якийсь потяг до дівчини, що будив глуху болючу тривогу, не проходило бажання вибратись на ту стежку життя, де ступала вона, тим часом як у голові знов і знов роїлися думки та невиразні плани, як до неї добитись.

Коли він крадькома поглядав на Нормана, що сидів проти нього, або на когось іншого, щоб дізнатися, яким ножем чи виделкою треба користуватись при тій чи тій нагоді, то схоплював особливості цих людей, намагався оцінити й розгадати їх, і все це пов’язував з Рут. Крім того, він мусив сам говорити, слухати, що кажуть йому, пам’ятати, про що розмовляють інші, відповідати як до нагоди, та ще й звиклим до вільної мови язиком, який треба було раз у раз стримувати. До всього того його збентеження підсилював служник, безнастанна загроза, що нечутно виступала в нього за плечима, грізний сфінкс, що загадував загадки, які він мусив одразу розв’язувати.

Увесь час його гнітила думка про миски до полоскання рук. Нав’язливо і без жодного приводу лізло в голову питання — коли їх принесуть і які вони на вигляд. Досі він тільки чув про такі речі, і ось тепер, раніш чи пізніш, побачить їх коло столу, — адже за одним столом із ним сидять ці вищі істоти, що користуватимуться