Читати книгу - "Знедолені"

вплив мистецтва була настільки велика, що він доходив навіть до досить ризикованого твердження: «Бути сприйнятливим до мистецтва — це означає бути нездатним до злочину». А його остаточний висновок в цьому питанні звучить так: «Покращення людини й землі — це наслідок чарівної дії мистецтва».

Та «Знедолені» — це передусім роман про тих, хто є підніжжям соціальної піраміди і постійно зазнає тяжкого гніту та визиску, прирікається несправедливим суспільством на страждання й злидні. Тема соціальної несправедливості та її жертв хвилювала Гюго здавна, і роман «Знедолені» став її найповнішим і найпатетичнішим втіленням. Формулюючи його ідейні завдання, Гюго писав: «Показати відродження душі і в зв’язку з цим змалювати в усій трагічній реальності соціальне дно, з якого вона з’являється, для того щоб людське суспільство усвідомило, яке пекло знаходиться в самій його основі, і щоб воно, нарешті, наважилося запалити світло над цим мороком». На перший план в романі, як вказував письменник у вступному слові, висунуті три соціальні питання: «1. Приниження мужчини завдяки належності його до класу пролетаріату. 2. Падіння жінки із-за голоду. 3. Зів’янення дитини через морок невігластва».

З цими трьома основними питаннями пов’язані образи трьох основних героїв роману, які представляють світ «знедолених» — Жана Вальжана, Фантіни й Козетти. Окрім того, велике місце відведене в романі змалюванню соціального «дна» Парижа, де письменник бере на себе й завдання соціолога та публіциста. Втім слід зазначити, що в колі названої тематики, відтворення життя соціальних «низів» «у всій його трагічній реальності» — до кінця лишається лише образ Фантіни. Зміст образу Жана Вальжана значно ширший і складніший, власне, після згадуваного переродження його функція міняється, він стає передусім вираженням соціально-моральної концепції автора, що пропонується як панацея від соціального зла. Щодо Козетти, то в колі проблеми «знедолених» перебуває лише образ сироти, сповнений глибоко людяного змісту й поетичності. Далі ж, переведена в тиху гавань міщанського благополуччя, вона втрачає всі свої чари, перетворюється на безжиттєву ляльку, яку автор даремно намагається оживити своїми надмірним захопленням.

Тема трагічної долі простого народу в існуючому суспільстві входить в роман разом з образом Жана Вальжана. Цей сільський парубок, що займався підрізуванням дерев, краде хлібину для дітей сестри, які вмирають з голоду, — «семеро дітей без хліба». Його спіймали «на гарячому», і суд виніс жорстокий вирок — майже двадцять років каторги (варто тут зауважити, що це не «романтичні перебільшення» Гюго, а, так би мовити, «юридична норма» у Франції того часу). Характерна деталь: все це сталося 1795 року, тобто одразу ж по великій революції, яка встановила у Франції новий устрій.

Як відомо, революцію 1789–1794 pp. Гюго небезпідставно вважав подією всесвітньо-історичного масштабу та значення і в багатьох його творах, передусім у романі «Дев’яносто третій рік», вона відтворюється у героїко-патетичному ключі. Тут же вона постає в дещо несподіваному соціально-правовому розрізі. Більше того, він розвиває далі цю тему, наводить факти в підтвердження того, що жорстока судова розправа над Жаном не була якоюсь випадковістю: «Автор цього твору вдруге має справу з крадіжками хліба як причиною краху людської долі. Клод Ге (герой однойменної повісті Гюго — Д. Н.) вкрав хліб; Жан Вальжан вкрав хліб. Англійська статистика встановила, що в Лондоні безпосередня причина чотирьох крадіжок з п’яти — голод».

Жан Вальжан в його, сказати б, висхідній позиції — настільки забита й темна людина, що він скоріше інтуїтивно відчуває, ніж розуміє трагізм свого становища, коли його заковують у кайдани. На каторзі він пробув майже двадцять років і повернувся звідти морально спустошеною, озлобленою істотою, сповненою жагучої ненависті до всього світу. Гюго визнає, що це цілком природна реакція знедоленого на соціальний світ, сповнений жорстокості й байдужості до тяжкої долі простої людини. З’являється в романі патетична картина: самотній плавець серед розбурханого моря під покровом ночі — картина з прозорим алегоричним змістом. До того ж письменник проставляє крапку над «і»: «Море — це невмолима соціальна ніч, куди караюча система зіштовхує тих, кого вона засудила. Море — це безмежні страждання. Душа, яка потрапила в цю безодню, може перетворитися на труп. Хто врятує її?»

Та, виявляється, є порятунок для людської душі, що гине «в морі й мороці». Це вищий моральний закон доброти й людяності, втіленням якого є єпископ Мірієль. Наближаючись до його будиночка, Жан Вальжан іде назустріч «відродженню душі», своєму повному й докорінному переродженню. До епізоду в будиночку Мірієля роман Гюго розгортався за парадигмою, що узгоджується з реалістичним соціальним романом XIX ст. Однак це лише збіжність, в цілому ж «Знедолені» — твір, що засновується на інших, романтичних принципах художнього мислення і має засадничо іншу ідейно-художню структуру (котрій, однак, не протипоказані конкретні й достовірні замальовки емпіричної дійсності).

Те, що сталося внаслідок зустрічі головного героя з єпископом Мірієлем, автор називає «чудом» зовсім не в метафоричному сенсі, бо, власне, Жан Вальжан як образ наступних частин твору не має нічого спільного з колишнім підрізальником дерев і каторжником. Він стає на шлях служіння добру, і все його подальше життя — це подвижництво в ім’я добра й милосердя. Словом, в «Знедолених» маємо модель розгортання центрального образу, близьку, якщо не аналогічну моделі агіографічної літератури. Думається, це не випадкова збіжність: «Знедолені» були задумані як книга й для найширших кіл, для масового народного читача, в ментальності якого ще жили «агіографічні моделі». В усякому разі, для тогочасних читачів з народу вони були звичні, «стереотипні», і слідування їм полегшувало сприймання твору цими читачами, передусім його наскрізної морально-дидактичної ідеї. А образ Жана Вальжана — це перш за все втілення названої ідеї, його побудова й розгортання, його «метаморфози» підпорядковані її максимально виразному й вражаючому вираженню. Сказане стосується й більшості образів роману, але про це трохи далі.

Як зазначалося, в межах соціально-критичної проблематики роману повністю лишається образ Фантіни, в якому втілена друга з тем, визначених автором як центральні, — тема «падіння жінки через голод». Історія Фантіни настільки сконцентровано трагічна в своїй типовості, що не було потреби «піднімати» образ до символу — він сам по собі, в своїй життєвій безпосередності, сприймається як символ трагічної долі жінки з народу.

Знайомлячи читачів з героїнею, Гюго пише: «Фантіна належала до тих створінь, які іноді розцвітають, так би мовити, в самих надрах народу. Вийшовши з бездонних глибин соціального мороку, вона несла на собі відбиток безіменності й безвісності». Це молода дівчина, сповнена безпосередності й життєрадісності, довірливого ставлення до життя і людей, — справжнє «природне створіння» романтиків. Та якраз ці риси — природність і доброта — роблять Фантіну беззахисною