Читати книгу - "Маятник Фуко"

І хіба міг я повірити, як лицемірно твердив мені каталог, що це чудове починання задумали добродії з Конвенту, аби дати доступ масам до святині всіх мистецтв та ремесел, коли було так очевидно, що сам задум і слова, що його описували, належали Френсісові Бекону, який змальовував ними Соломонів Дім у своїй Новій Атлантиді?

Хіба мислимо, що лише ми — я разом з Якопо Бельбо та Діоталлеві — відчули істину? Того вечора я, можливо, міг би дізнатися відповідь. Мені треба було якимось чином залишитися в музеї після його зачинення і діждатися півночі.

Я не мав найменшої уяви, яким шляхом Вони увійдуть, — я підозрював, що через каналізаційну мережу Парижа якийсь закуток музею каналом пов’язується з якимось іншим закутком у місті, можливо, поряд із Порт-Сен-Дені — але я знав напевно, що, вийшовши звідси, з того боку увійти я б не зміг. А тому я був змушений, сховавшися, залишитися всередині.

Я спробував позбутися зачудовання цим місцем й оглянути наву холодними очима. Тепер я вже не прагнув екзальтації, я потребував інформації. Я подумав, що в інших залах буде важко сховатись від ока сторожів (перед зачиненням їм належить обійти зали, видивляючись, чи не принишк десь злодій), а тут, у захаращеній транспортними засобами наві, можна було б чудово влаштуватись як пасажир. Сховатися живим у якійсь мертвій машині. Ми вже занадто багато грали в різні ігри, щоб не спробувати ще й цієї.

Ну ж бо, сміливіше, сказав я собі, не думай більше про Мудрість, проси допомоги в Науки.

2

У нас є різноманітні й дивовижні Годинники, й інші, які мають Поперемінний Хід… У нас є також Доми Обману Чуттів, де ми успішно здійснюємо всякого роду Маніпуляції, Фальшиві З’яви, Омани та Ілюзії… Все це, сину мій, багатства Дому Соломонового.

(Francis Bacon, New Atlantis, ed. Rawley, London, 1627, pp. 41–42.)

До мене повернулося панування над нервами та уявою. Я мав розіграти це з іронією, так, як грав ще декілька днів тому, не втягуючись. Я перебував в музеї, й мені треба було поводитися вельми хитро і тверезо.

Я з надією поглянув на літаки наді мною: я міг би видертися в кабіну біплану і очікувати ночі, уявляючи, начебто я лечу над каналом Ла-Манш, наперед смакуючи нагородження орденом Почесного Легіону. Марки автомобілів унизу відлунювались у мені солодкою ностальгією… «Іспано-Сюїза» 1932 року, красива й привітна. Не годиться, бо занадто близько до каси, але я, можливо, зміг би обдурити службовця, якби постав перед ним у бриджах, даючи дорогу пані у кремовому костюмі, з довгим шарфом навколо тендітної шиї, у капелюшку дзвонястої форми на хлопчачій стрижці. Сітроен C6G ’31 року демонстрував себе лише у розрізі, добра модель для навчання, але як схованка сміховинний. Не могло бути й мови про парову машину Кюньо, схожу на велетенський котел чи виварку. Треба було поглянути праворуч, де вздовж стіни вишикувалися старовинні велосипеди з великими квіткуватими колесами, самокатні draisiennes[5] із плоскою рамою, які навіювали думки про джентльменів у циліндрах, лицарів поступу, що прогулюються Булонським Лісом.

Навпроти старовинних велосипедів — місткі, солідні кузови. Навряд чи підійде «Панар-Динавія» ’45 року, занадто відкрита й тісна у своїй аеродинамічній точеності, але напевно варто задуматися над високим Пежо 1909 року, схожим на мансарду або альков. Якби я видерся всередину і занурився у шкіряні дивани, ніхто б не запідозрив про мою присутність. Але піднятись туди було важко, один зі сторожів сидів якраз навпроти, на лавці, спиною до велосипедів. І ось бачу в уяві, як я, дещо скований пальтом з хутряним коміром, піднімаюсь на підніжку, а він, у чоботях з високими халявами, тримаючи в руці берет із дашком, шанобливо відчиняє переді мною дверцята…

На мить я зосередив увагу на «Obéissante» 1873 року, першому французькому екіпажі на механічній тязі для дванадцяти пасажирів. Якщо Пежо був помешканням, то цей був цілим палацом. Але не можна було й думати, щоб підступитися до нього, не привернувши уваги загалу. Як важко заховатись, коли схованками служать картини на виставці.

Я ще раз обійшов залу: на цоколі висотою майже два метри, задумана як ніс корабля з рострою, височіла статуя Свободи, «éclairant le monde»[6] — освітлюючи світ. Всередині у ній крилося щось на зразок рубки, звідки крізь носовий ілюмінатор можна було оглянути діораму нью-йоркської бухти. Добрий спостережний пункт, коли надійде північ, адже із затінку можна буде окинути поглядом хори ліворуч і наву праворуч, а ззаду мене прикриватиме велика кам’яна статуя Ґрамма, яка містилась у чомусь на зразок трансепту, звернена поглядом у напрямку інших коридорів. Але при повному освітленні було чудово видно, чи є хтось у рубці, і тільки-но розійдуться відвідувачі, сторож, щоб мати чисте сумління, за звичкою відразу кине туди погляд.

Надто багато часу в мене не було, о пів на шосту вже зачиняють. Я поспішив іще раз оглянути кружґанок. Жоден із моторів прихистку забезпечити не міг. Не годилися й здоровенні корабельні механізми праворуч, останки якоїсь поглинутої водами «Лузитанії», ані велетенський газовий двигун Ленуара зі своїми найрізноманітнішими зубчастими колесами. І саме зараз, коли тьмяне світло водянисто проникало крізь сірі вітражі, мене знову охопив страх перед перспективою залишитися між цими звірами, а потім, у темряві, при світлі електричного ліхтарика, побачити, як вони воскресають із мороку, сопучи важким, неначе з надр землі, подихом, з оголеними кістками та нутрощами, скрипучими й смердючими від маслянистої піни. Як мені вижити посеред цього непристойного видовища дизельних геніталій, турбінних піхов, неорганічних горлянок, які свого часу вивергали — і, може, цієї ж самої ночі вивергатимуть знову — полум’я, пару, свист, або ж мляво зафурчать, наче жуки-олені, затріщать, як цикади, між цими скелетоподібними виявами чистої, абстрактної функціональности, роботами, здатними сплющувати, пиляти, зміщувати, розривати, нарізати, прискорювати, зіштовхуватися, захлинатися пальним, стогнати циліндрами, розчленовуватися, наче зловісні маріонетки, обертати барабани, змінювати частоти, перетворювати енергії, крутити маховики? А якщо вони накинуться на мене, під'юджувані Володарями Світу, які покликали до життя ці непотрібні пристрої, ідоли господарів долішнього універсуму, щоб довести помилковість світотворення, — як мені тут вистояти, не похитнувшись?

Мені треба було піти собі, піти геть, усе це було божевіллям, я встрягав у гру, яка звела з розуму Якопо Бельбо, я, прихильник недовірливості…

Не знаю, чи вчинив я слушно, залишившись того вечора. Інакше сьогодні я знав би початок, та