Читати книгу - "Маятник Фуко"

«І що він робить, висить і все?»

«Він показує обертання землі. Оскільки точка підвісу залишається нерухомою…»

«А чому вона залишається нерухомою?»

«Тому що точка… як це сказати… центральна точка, дивись уважно, оця точка, яка розташована якраз посередині точок, які ти бачиш, гаразд, це геометрична точка — вона не видима, не має вимірів, а те, що не має вимірів, не може посуватися ні праворуч, ані ліворуч, ні уверх, ані вниз. Отож вона не обертається. Розумієш? Якщо точка не має вимірів, вона не може крутитися навіть навколо себе самої. Вона не має навіть себе самої…»

«Навіть якщо земля крутиться?»

«Земля крутиться, а точка не крутиться. Подобається тобі, чи ні, але це так. Зрозуміло?»

«Це його справа, а не моя».

Недотепа. У неї над головою — єдине незмінне місце у космосі, єдина віддушина від прокляття panta rei[4], а вона гадає, що це Його справа, а не її. І справді, одразу після того обоє відійшли — він, вихований на якомусь підручникові, який притупив у ньому здатність до зачудування, й вона, інертна, нездатна до трепету перед нескінченністю, відійшли, так і не закарбувавши у пам’яті цієї страхітливої миті зустрічі — першої й останньої їх зустрічі — з Єдиним, з Ейн-Соф, з Невимовним. І як тут не впасти на коліна перед вівтарем достеменности?

Я вдивлявся в нього з благоговійним страхом. У цю мить я був переконаний, що Якопо Бельбо мав рацію. Коли він говорив мені про Маятник, я сприймав його хвилювання як певне естетичне марення, безформну ракову пухлину, яка повільно набирала форми у його душі, крок за кроком перетворюючи, про що він і сам не здогадувався, його гру на реальність. Але якщо він мав рацію щодо Маятника, тоді не виключено, що істинним було й усе інше — План, Всесвітня Змова, і я добре вчинив, що прийшов сюди напередодні літнього сонцестояння. Якопо Бельбо не був божевільний, він просто у грі, завдяки Грі, натрапив на істину.

Справа в тому, що переживання Надприродного не може тривати довго, не збурюючи розуму.

Тоді я спробував відвернути свій погляд, спрямувавши його вслід за кривою, яка цілилась від капітелей розміщених півколом колон, уздовж ребер склепіння до ключа, повторюючи таємницю стрілчастого склепіння, що має у своїй основі відсутність, найвище статичне лицемірство, яке дає колонам упевненість, що саме вони підтримують ребра, а ребрам, відбитим ключем, — що вони кріплять до землі колони, тоді як склепіння є всім і нічим, наслідком і причиною водночас. Але я збагнув, що не зважати на Маятник, який звисає зі склепіння, щоб захоплюватися склепінням, означає те ж саме, що утримуватися від пиття джерельної води, щоб упиватися джерелом.

Хори Сен-Мартен-де-Шан існували лише тому, що міг існувати, завдяки Законові, Маятник, а він існував тому, що існували вони. Не можна втекти від нескінченности, сказав я собі, ховаючись в іншу нескінченність, не можна втекти від об’явлення ідентичного, обманюючись, що можна знайти відмінне.

Все ще не в змозі відвести очі від ключа склепіння, я подався назад, крок за кроком, — адже за ті кілька хвилин, що минули, відколи я увійшов, я вивчив шлях напам’ять, і великі металеві черепахи, що тяглися вервечкою по боках, були достатньо показними, аби повідомити кутикові ока про свою присутність. Я відступив уздовж нави у напрямку до виходу, і знову наді мною нависли ці погрозливі доісторичні птахи з проїдженого полотна та металевих дротів, ці підступні комахи, котрих якась таємна сила підвісила до стелі нави. Я дивився на них як на метафори мудрости, набагато значущіші й алюзійніші, ніж цього хотіло їх дидактичне призначення. Політ юрських комах та рептилій, алегорія довгих міграцій, які знов і знов відбував на землі Маятник; наче зловісні архонти з довгими дзьобами археоптериксів, мені назустріч опускалися аероплани Бреґе, Блеріо, Есно та гелікоптер Дюфо.

Так можна зайти до Консерваторії Мистецтв та Ремесел у Парижі, проминувши двір XVIII сторіччя, вступаючи до старої церкви абатства, що зараз уписується у вже пізніший комплекс, як колись у монастир. Заходиш — і тебе засліплює ця змова, у якій зійшлися горішній універсум небесних склепінь та хтонічний світ пожирачів мінеральних мастил.

Внизу простягається теорія самохідних екіпажів, велосипедів та візків з паровою тягою, з висоти нависають перші літаки; деякі експонати цілі, хоча й облуплені, поїджені часом, і в двозначному, напівприродному, напівелектричному світлі здається, що вони покриті патиною, лаком старої скрипки; від інших залишились кістяки, шасі, вивихнуті шатуни та важільці, що погрожують невимовними тортурами, і ти вже бачиш себе, прикутого до цієї диби, де ось-ось щось почне рухатися і длубати у твоїй плоті, аж поки не зізнаєшся.

А за цією вервечкою старовинних машин із поржавілою душею, колись рухомих, а тепер закляклих, немов символи технологічної гордости, яка вирішила відкрити їх для поклоніння відвідувачам, ліворуч — під охороною зменшеної моделі статуї Свободи, спроектованої Бартольді для іншого світу, а праворуч — під охороною статуї Паскаля, відкриваються хори, де коливання Маятника увінчані страхітливим сном якогось хворого ентомолога — клешні, щелепи, вусики, сегменти, крила, лапи — кладовище механічних трупів, які, здавалось, ось-ось усі водночас прийдуть у дію — магніти, однофазні трансформатори, турбіни, перетворювачі, парові машини, динамо. А в кружґанку, поруч із Маятником — ассирійські, халдейські, карфагенські ідоли, велетенські Ваали з колись розпеченим черевом, нюрнберзькі діви з оголеним напоказ, наїженим цвяхами серцем, усі вони колись були двигунами аеропланів — страхітливий вінок привидів, які в благоговінні лежать ниць перед Маятником, так, ніби дітям Розуму та Просвітництва було присуджено вічно охороняти сам символ Традиції та Мудрости.

А знудьговані туристи, котрі платять свої дев’ять франків до каси, а по неділях заходять безкоштовно, повинні повірити, що літні добродії минулого століття — з пожовклою від нікотину бородою, із зім’ятими, засмальцьованими комірцями, чорною краваткою бантом, у сюртуках, пропахлих нюхальним тютюном, з потемнілими від кислот пальцями, із згірклою від академічних заздрощів душею, примари з водевілів, які зверталися один до одного «дорогий метре» — помістили ці експонати під ці склепіння через чеснотливе бажання нести освіту в народ, щоб задовольнити платників податків з простолюду та вшанувати славні долі й поступ? Та ні, Сен-Мартен-де-Шан був задуманий спершу як монастир, а відтак як революційний музей, як антологія найвигадливіших премудростей; ці літаки, самохідні машини, електромагнітні скелети