Читати книгу - "Новендіалія"

Нині ж осоружному подавай нічного свідка — того якраз, що упирів на вулицях завважив. Шафраник глузливо ширився у пишні вуса, уявляючи цю втішну зустріч. Тим-то й лишився послухати — а що, мав цілковите право посидіти при допиті у власному відділку.

І, дивна річ, сподівання слідчого на розвагу частково здійснилися. Свідок, щойно зайшовши до «переговорної», вирячився на проквестора та так і закляк на порозі.

— Ти! — судомно видихнув він. — Ось ти і знайшовся, виродку!

Шафраник встиг лише кліпнути, а навіжений молодик уже смикнувся до «вповноваженого», маючи якийсь недобрий намір. Охоронці, на щастя, вчасно отямились, вхопивши дурного за лікті.

Юр Горган підняв на юнака свій лихий незворушний погляд.

— Ми знайомі?

Той — дедалі гірше! — люто вищирився.

— Не до знайомства було. Але ти мусиш пам’ятати. Януш Ведель. Це був мій батько.

Чи здалося слідчому, ніби тесаний камінь Горганового лиця ледь відчутно здвигнувся? Здалося, певно — то все втома й недосип; так і рожеві мухи скоро полетять…

Та проквестор чомусь не поспішає дати нахабі відсіч. Обертається до Шафраника.

— Пане слідчий. Ви і ваші підручні. Вийдіть.

* * *

Матір свою Лука майже не пам’ятав — вона померла, коли йому не було і трьох. Професор Ведель відтак став для малого всім — і татом, і мамою, і добрим боженькою, і лютим чортом. Він був непростий чоловік — професор філософії Авелонського Університету, високий і дужий, наче олімпійський атлет, а проте із норовом химерним та мінливим, схильним до абстракцій та меланхолії.

Його стосунки з Лукою були такими ж нерівними — бувало, він цілими тижнями не помічав сина, занурившись у роботу, але часом, мовби з легким подивом розгледівши свого спадкоємця, брав його на кафедру, де перетворював на маленького принца викладацького краю і дозволяв вилазити з ногами на червоний оксамит священного ректорського крісла. Кожен такий день залишався у пам’яті святом, і тоді легше було терпіти будення — марудні прискіпування, дратівливе бурчання і часом цілком незаслужені стусани.

Найкраще Лука пам’ятав батька за роботою над котроюсь зі своїх численних тез: вкляклий за великим різьбленим столом, з лицем, напруженим у бійцівському запалі, та піднесеним, наче спис, пером, що лишало на папері та одязі чорнильні ляпки — модерної техніки пан професор не визнавав. Він завжди щось писав — спершу пристрасно, днями й ночами, потім — розважливо, подовгу збираючи матеріал, і зрештою — помалу, ніби разом зі спожитим чорнилом поволі спливала його життєва снага.

Напередодні смерті він взагалі перестав писати. Йому зненацька збайдужіло все — і писання, і книжки, і кафедральні чвари. Зате він частіше тепер говорив з Лукою, розпитуючи про навчання та шкільних друзів, наче намагаючись надолужити брак уваги в колишньому. Луці ставало незатишно від тих розмов, але тоді, напевне, він любив батька найбільше — зі щемким жалем та передчуттям втрати.

Лука був певен — його батько здоровий, він взагалі майже не хворів, він не знав навіть головного болю, одвічного ката читців та учених. Януш Ведель був цілком здоровий, але одного дня він просто не встав з ліжка, сірий, слабий і байдужий.

Лука не знав, чим зарадити. Наляканий, він викликав лікаря. Розпитавши про симптоми, той якось дивно гмукнув. І приїхав не один.

Разом з ним був цей, чорний, у хапливо накинутім халаті. Аж ніяк не медик. Дивний, недоречний, лихий… Навіть у кімнаті він не зняв темних окулярів; лише оглядаючи хворого, він на мить підняв чорне скло, і Лука побачив, як око його виразно блимнуло багряним.

Чорний коротко кивнув, і батька забрали до лікарні. Живим його Лука вже не бачив.

Від самого початку він винуватив у смерті батька того чорного гостя, хоч і не мав на те жодних доказів. Проте одного дня він навідався до лікаря, що виписав свідоцтво про смерть, і йому пощастило — поки господар відволікся на розмову з асистенткою, Лука зазирнув у його течку і знайшов копію батькових паперів. Але — дивна річ — свідоцтво було виписане на дев’ять днів раніше за фактичний день смерті та візоване незнайомою печаткою. Affirmatur a Magistratibus Noctumis. Затверджено Нічним Магістратом. Так почалися безладні Луччині пошуки, на які він збавив більш як два роки.

Тепер же Лука миттєво впізнав того покидька, дарма, що без окулярів та білого халата. І ні на йоту сумління: лице зверхнє й незворушне, ніби прирікати людей на смерть — то його нудна щоденна праця.

— Ви маєте до мене якісь претензії, юначе? Сідайте. Я вас уважно слухаю.

Лука скреготнув зубами, але зробив, як просили. Що ж, він сяде. Так навіть краще. Слід розібратись — адже тут, вочевидь, справа непроста. Свавільне поводження ненависного душогуба з поліцейськими чинами справило-таки на Луку певне враження. Ні, він, звичайно ж, ні на крок не відступить від власних намірів, а проте діяти слід, тямлячи, що справу він має з якоюсь химерною, але безперечною владою.

— Ти вбив мого батька, — вороже мовив Лука. — Я хочу знати, чому.

Чорний сплів пальці, позираючи кудись попри свого візаві.

— Ви звинувачуєте мене у вбивстві?

— Ти був при тому, коли…

— Невже? Тоді дозвольте мені в свою чергу запитати, чому ви сьогодні вночі вбили Анну-Марію Збарську?

— Що?! — розгубився Лука. — Яка ще Анна-Марія?

— Кутна, 4. Анна-Марія Збарська. Студентка. Двадцять два роки.

Аж он про що мова!

— Та до чого ж тут я?

— Ви були при тому, — смикнув щокою чорний гість. — То що, будете зізнаватися?

От що дивно — йому слід би глузувати, втішатися своєю підступною логікою, але мерзотник навіть не всміхнеться. Серйозний настільки, що Луці на якусь жахливу мить здалося, що його і справді звинуватять у вбивстві. Але, до біса, так просто він не відступиться.

— Не тримайте мене за дурного. Я маю докази.

— Докази чого, юначе? У вашого батька відмовило серце.

— Він був цілковито здоровий! Це була насильницька смерть! І я можу це довести!

Чорний зітхнув. Таке було враження, наче Лука з його праведним гнівом не викликав у нього нічого, окрім легкої нудьги. Кивнув втомлено.

— Гаразд. Доводьте.

Нічого, подумки зловтішався Лука, зараз ти побачиш, ти зрозумієш, і твоя незворушність нарешті тобі зрадить… Сягнувши у внутрішню кишеню куртки, Лука витяг обшарпаний уже папірець, дарма що забраний у захисну плівку. Як для двох років поневірянь, він