Читати книгу - "Ляля"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Бабуся Ванда, з родини Девйонткевичів, була низенькою, тендітною жінкою із відповідним до її статури розумцем. Вона дожила до поважного віку, дев’яноста років, може тому, що невеличке тіло зуживало час ощадливо, а гучні події виявилися до неї милосердними й оминали її здалеку. Іще коли вона була маленькою Вандочкою, її по смерті батьків віддали до монастиря, великого сірого будинку з товстими мурами й довжелезними коридорами, якими цілими днями прокочувалося тихеньке відлуння кроків черниць і вихованок, щосекунди переконуючи їх, наскільки вони мізерні в порівнянні з Господньою всемогутністю й проблемами посагу. І ото звідти, із цього камінно-дерев’яного релікварію, розташованого десь у східних хащах, де роїлося від демонів-стржиг, та озер, повних потопельників, Вандочку й забрав Леонард Брокль, який повернувся із заслання й вирішив зв’язати себе шлюбною обітницею. А коли Ванда погодилася вийти за німця, той обвінчався з нею перед Богом, щоб жити з нею в радості й горі, не відаючи, що невдовзі він стане мільйонером. Вандочка про це не знала й поготів, бо Леонард принаймні був мужчиною, будував якісь свої плани, мав певні наміри, які повільно зроджувалися у звивинах його мозку науковця; а вона — що ж вона? Хіба сирітка з монастиря, практично позбавлена посагу, може сподіватися мільйонера?
І от, як у побожній оповідці, скромність та невибагливість було винагороджено багатством, розкішшю й принадами світу (логіка побожних оповідок узагалі підозріла, а Вандочка потрапила до кіл сильних світу цього, світу Києва 1875 року, осяяного свічками, що горіли у високих канделябрах, Києва, у чиїх бальних залах миготіли паризькі туалети й лондонські фраки, Києва, що пінився шампанським і мінився разками перел).
— Кажуть, вони страшенно кохали одне одного: бабуся Ванда розповідала мені, ах, ах, що дідусь обціловував її цілу-цілісіньку, від ніжок до маківки, жоднісінького куточка тіла не залишав нецілованим, — і бабуся хихоче, певне, не усвідомлюючи факту, що так само, мабуть, хихотіла її бабуся, розповідаючи це своїй онуці, — не знаю, що він такого в ній убачав, бо не була вона ані дуже вродливою, ані надто розумною... Вона двадцять п’ять чи й тридцять років прожила в Києві й не навчилася російської, хіба трохи щось там лебеділа по-французькому, те, чого в монастирі навчилася. Була в усіх тих Парижах і Римах, Брюсселях і Віднях... ну, хіба що крім Лондона, Нью-Йорка і Японії, бо коли вони якось випливли в Ла-Манш, у неї стався такий напад морської хвороби, що довелося завернути корабель... Лікар сказав, що вона не доживе до другого берега... і відтоді, як уїдливо казав Юлек, дідуньо їздив лише за океан... але я не про це. Розумієш, вона мандрувала й мандрувала, та коли я спитала її, як було в Дрезденській галереї, а як У Музеї старожитностей у Берліні, то вона відповідала, що в Дрездені жахливі крамниці, а з Берліна привезла собі прегарний шовк, але галереї не пригадує; дідусь бігав по всіх тих музеях, чимсь захоплювався, купував твори мистецтва, а їй це було нудно. Зате бабуся Ванда володіла неабиякою життєвою хитрістю, завдяки чому вона не раз урятувала життя Леонардові Броклю, який, хоча й невисокого зросту, весь час витав у хмарах, був легковірним і безпомічним як дитина.
І тут виникає історія, яку бабуся розповідає завжди тоді, коли має справу з якоюсь хитромудрою технікою. Достатньо, аби за сніданком (о, ці неймовірні олівські сніданки, які заслуговують на окремий опис!) грінки з голосним клацанням вистрибнули з тостера, досить батькам привезти електричний чайник («Дивіться-но! А я вже думала, що вмить його спалю, бо він не свище, а коли не засвище, то я забуду, а тут на маєш — сам вимикається! Щоправда, усе триває недовго, бо зазвичай я встигала поставити воду, покраяти батон, намастити маслом, зробити канапки, приготувати огірки й помідори, і лише тоді свистів чайник. Тоді я заливала заварку в чайничку окропом і ставила біля чайника, щоб не вистигало... а тут раз-два. Та зате нагорі цей новий чайник такий плаский, що на нього можна поставити чайничок»), досить було комусь лагодити електрокамін чи пральну машинку, а бабуся відразу:
— Дивіться-но, така собі пральна машинка (тостер, радіо, ліхтарик). Скільки ж у цьому всьому гвинтиків, скільки детальок і кнопок, і лампочок. А знаєш, як дідусь Брокль їхав Україною?
— Не знаю, — відказую, але бабуся або не відчуває в цьому іронії, або не хоче її чути.
— У дідуся був автомобіль, перший на Україні. Звісно, був і шофер, але дідусь часто вів авто сам, просто задля приємності. Були такі фото, на яких він стоїть біля машини у зсунутих на лоба автомобільних окулярах, у спеціальних рукавичках, у плащі, накинутому на смугастий костюм... такий весь елегантний і охайний з голови до п’ят, наче його виготовили разом з автомобілем і вбранням лише для цієї фотографії. Ну, але коли він їздив з бабусею, то брали шофера й пливли крізь українські безкраї степи, безмежні поля й ліси, непривітними дорогами під безконечним небом. Бур’яни, сам розумієш, і таке інше. І якогось разу під цим безкраїм українським небом довелося їм раптом зупинитися посеред битого шляху, бо їх обступила юрба зарослих, розлючених, але заразом і переляканих, із серпами, сокирами й косами, українських селян, які безладно горлали, мовляв, це сам чорт їде. Дідусь уже звелів було шоферові прорідити цей натовп, але бабуся взяла справу у свої тендітні геройські руки, наказала відкрити дверцята, вийшла на дорогу, підняла вуаль і запитала, звісно, польською, бо українською не вміла, що це за вигадки про чорта. То вони й репетують, але вже тихіше, що це чорт їде, чортова карета, бо без коней, а рухається. Бабуся на те: «А паровоз бачили?» Не бачили. «А про січкарню чули?» Не чули. Нарешті, як дійшла до якоїсь там молотарки чи що, то це вже вони знали. «Але, — наполягають хитруни, — у молотарки двигун є!» «І тут теж є», — відказала бабуся, покликала шофера, який уже судомно стискав у руках важкого домкрата, котрий міг би згодитися на випадок рукопашної бійки, попрохала відкрити капот автомобіля й показати селянам двигуна, радіатора й ще там щось. І вони відступили. Ба, навіть розіслали по навколишніх селах звістку, що це не дідько, бо двигун має, і відтоді їх більше не зачіпали.
Розділ
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ляля», після закриття браузера.