Читати книгу - "Ляля"

Тут слід дещо пояснити. Бабусина розповідь, як я вже казав, не має жодних рамок чи меж — вона розмита, розгалужена вздовж і вглиб, неосяжна. Ба більше, усе, що тут написано, я переповідав уже багато разів, бо ж чимало з того, що розказувала бабуся, вона сама колись чула від інших. Повторювання прекрасних і мудрих речей саме собою є шляхетним і мудрим, і це така сама гарна риса, як годування голодних, захист тварин, поливання рослин та роздавання милостині.

Але розповідь триває в часі, причому подвійно, по-перше, вона описує минулий час, зужитий, плинний, укладений у вірогідні хронологічні рамки й схеми подій, а по-друге, описує його знову ж таки в часі, у часі розмов. Таким чином тут постає чимало героїв, які спершу здаються неважливими. Знайомі й незнайомі, випадкові перехожі, близькі й далекі родичі, а передусім мої подруги й друзі — не герої, а слухачі. Проте якими ж різними вони видаються кожному з них! Наскільки простішими, позбавленими вишуканості, якщо лише ілюструють події, така собі скорочена газетна версія для потреб пані Владзі чи продавчині на базарі — але які ж вони дотепні, коли бабуся постарається... Ще кілька років тому, коли більшість колишніх бувальців іменин та днів народження вже вимерла, бабуся не раз перетворювалася на божество й королеву вітальні, причому переважно для моїх друзів, ось, чому й вони присутні в цій історії. Зрештою, якщо вони існують у моєму житті — то живуть і в бабусиному, так само, як Ядзя Контримівна або японський шпигун, усі вони чужі, та попри все й близькі люди.

* * *

Отож вони виникатимуть, причому геть несподівано. Тому не дивуйтеся, коли якась історія починатиметься з когось одного, а закінчиться кимсь зовсім іншим. У цьому й полягає таємна природа оповіді; схожий початок може означати різні закінчення, а різні початки провадять до одного й того самого фіналу. Усе це належить до великої розповіді, яка починається десь у Києві, за престижною адресою, у великій кам’яниці з каріатидами... і лише вона наводить лад із цими епізодичними, хоч насправді необхідними героями, про яких мовиться. Таким чином, минулий час визначатиме час минаючий.

* * *

Є й такі історії, що їх ми розповідаємо обраним. Не тому, що хтось інший не зрозумів би їхньої моралі чи не сміявся у відповідних місцях; не тому, що нам хочеться приберегти їх для особливої нагоди; просто деякі розповіді стрімголов мчать до інших людей, летять, ширяють, спадають на них геть несподівано, вистрибують, як собаки перед довгоочікуваною прогулянкою. Марго я зазвичай розповідаю про духів, про ніжність померлих, про чудові місця й картини, на яких черниці-бегінки в білих чіпцях читають бревіарій, линучи понад нарцисами на внутрішньому подвір’ї монастиря в Брюгге. Басі розповідаю про злостивих тіток, раптові втечі, несподівані повороти подій і перверзійні зв’язки. Скандальні випадки її також трохи збуджують. Радек любить слухати про себе, тому до цієї книжки не належить, зате належить до інших. І так далі, і так далі, кожна оповідка має свого улюбленого слухача, а кожний слухач свою оповідку. Трапляється також, що знаходиться місце, яке слухається найкраще, або час, який відразу чекає на ту чи іншу історію.

Про дідуся Брокля, бабусю Банду чи їхніх дітей я розповідаю Басі в Пельпліні.

Якщо ви не були в Пельпліні, то неодмінно туди поїдьте. Ви опинитеся на маленькій станції, звідки вранці від’їздять повні потяги й приїздять порожні, а ввечері буде все навпаки; дещо далі ви проминете напівзруйнований якийсь там, чи не цукровий, завод, потім невеличку площу, декілька будинків на перехресті, і коли вже перестанете будь-чого сподіватися, то натрапите на величезний середньовічний катедральний собор, котрий, немов цегляна шкатула з химерними склепіннями, містить у собі неймовірні зразки готики й бароко, амурчиків та кардиналів, черепи, нагромаджені в релікваріях, танцюючого Христа й чимало інших феноменальних речей.

Саме там я казав Басі:

— Басю, глянь, яке б це було чудове фото, оте світло з вітражів на лавах у пресвітерії.

Але Бася кривилася.

— Не зможу. Не вийде.

— Зате в Буяка, — дивлюся на неї зверхньо, — вийшло би.

І, звісно, вона робить це фото, і воно вийшло, і тепер Бася ходить бліда й гордовита.

Того дня багато чого сталося. Ми побачили на порозі собору дівчинку... писати про це геть безглуздо, бо ж я повинен розповідати тут про Ванду й Леонарда, і Єву, і Ружу, і так далі, але де ж мені згадати про цю дівчинку? Отож, про неї.

Ми стояли в притворі. Одна стулка широких воріт була прочинена, і крізь ґрати видніло медове черево собору — золотиста збита піна барочних вівтарів, сонми янголів і темні лави.

Бася смикнула мене за рукав. Я озирнувся — дівчинка. Ніби я її вже раніше й бачив, але ж я прийшов сюди, розповідаючи якусь історію, сповнений щастя, що Бася настільки вражена й вразиться ще більше, аж тут ця дівчинка, невідь-звідки прибилася, худа мов тичка, бліда, синювата. На вигляд їй років чотирнадцять. Дівчинка стояла в тіні на кам’яному порозі, між ворітьми й ґратами, майже цілком заховавшись за масивними обкутими дошками так, що я бачив лише, як видніло коліно, довгі пальці, щока й сіре матове око під вузькою повікою. Хоч зараз картину малюй.

Бася тягне мене вбік, нібито якийсь напис показує.

— Гадаєш, вона погодиться позувати?

— Гадаю, ти можеш запитати.

На якусь мить я почуваюся, як дачник з року Божого 1923: східні креси, нужденні діти, шукачі місцевого колориту в бриджах і твідових піджаках. Я відійшов далі, щось там записував до зошита, а Бася вела переговори, а потому робила фото, але це вже не та невимушеність. І знову це видіння: Гуцульщина, 1923 рік і я, котрий каже: «Та ні ж бо, люба Клементино, у цьому, може, і є якась вишукана потворність, якась незграбність італійських плебеїв, проте граційність цього дівчати була настільки більшою, коли вона не підозрювала, що ти хочеш її увічнити... зрештою, чи не бажаєш скуштувати якусь тутешню поживну страву?»

Нарешті нас впустили. Костьол показував, як завжди, якийсь семінарист; молоде воно ще й зелене (як сказала би бабуся). Говорив про якогось Рубенса, що висить у Старій Пінаколаді в Мюнхені. Я сказав йому, що пінаколада теж нічогенька, хоча й необов’язково стара, але в Мюнхені знаходиться Пінакотека. Навіть дві.

— Перепрошую, я помилився. Просто я тут від десятої ранку, — відповів він зі щирою посмішкою, — і встиг уже бовкнути ще