Читати книгу - "Ляля"

Тепер вона підходить до тумбочки й бере фотографію.

— На «Колі» купив?

— Ні, це з дому. Випрохав у бабусі, бо залишилися дві однакові.

У мене майже немає її дитячих фотографій. Не уявляю, як виглядала прабаба Ванда, прадід Леонард, дядько Мацей, тітка Єва, тітка Саша, Мілевський, Аполлон з підтяжками, не знаю навіть, як виглядав Лисів. При наступі росіяни, радянці чи совєти, казала бабуся, що росіяни були до революції, а потім хіба що радянський плебс, розпалили в каміні вогонь фотографіями з великої дерев’яної скрині, що стояла в сінях. Згорів знімок Ромусі над копою яєць, які вона мусила щодня, одне за одним, випивати, що однаково не допомогло при її швидкоплинних сухотах, згоріло фото дідуся Брокля у світлому в смужечку костюмі. На знімкові дідусь спирався на лискучий капот першого на Україні автомобіля. Згоріли фотографії батька в незмінному капелюхові на незмінно голомозій голові, згоріли фота мами в широких сукенках, згоріли листівки із чужоземних міст із гучними назвами й репродукції скульптур та картин у кольорі сепії із просторих залів далеких музеїв.

Немає облич. Немає рук. Немає одвірків, столів, картин, стосів журналів і книжок із позолоченими берегами.

Цих кілька, буквально кілька, миттєвих знімків кольору сепії... що ж, бодай це. Прабабуся, випростана мов струна, вузька талія, спирається на чорну парасольку, за нею світло сотається крізь листя чужих дерев, здається, платанів, і напис білим у куточку «Опатія».

Боже мій... Опатія...

— У мами були такі гарні пропорції, — чую за спиною бабусин голос, — такі гарні... здавалася високою, а була така маленька, сягала мені досі, до плеча, коли я ще була молодою, тепер уже, мабуть, до підборіддя, я так малію... проте однаково, глянь-но, пропорції високої жінки, і до того ж, така вузенька в талії. І завжди пересувалася біжка, підтюпцем; не пригадую, щоб вона колись ішла нормально. Коли була хвора, то повільно човгала, так само останнього дня, коли померла, сидячи в цьому фотелі... але щоб просто йшла? Ні. Завжди бігала.

* * *

Коли світ був ще дуже молодим, у містах — повний позолоти й ліпнини, на селі — важкий від запаху плодів, що лежали в траві, і коров’ячого гною, люди були меншими. Може, просто не було для чого спинатися, і вони рідше, ніж тепер, ставали навшпиньках, може, живилися, не прислухаючись до мудрих порад щодо здорового харчування й розросталися в іншому напрямку, а може, їм просто байдуже було до вищості, бо все, чого потребували, знаходилося поблизу землі.

Дідусь Леонард мав на зріст метр п’ятдесят з лишком, чорне, мов воронове крило, волосся, доки не перетворився на білого ворона: смаглява шкіра й блакитні очі.

«Вандочка, — писав він у щоденнику, що його після дідової смерті моя бабуся з Юлеком знайшли в шухляді вигадливо інкрустованого столика, — уважає, що моє прізвище не Брокль, а граф де Бролі, тільки спотворене, бо в мене така південна врода. Та наскільки мені відомо, то ми від злиднів утікали, можна сказати, на собаках верхи приїхали з Німеччини й осіли тут, Броклі з діда-прадіда, хіба, може, писалося трохи інакше...»

Того холодного січневого дня совєти спалили всі дідові фотографії, тож тендітні м’які тканини, що вкривали його скелет, формально були втрачені для майбутніх поколінь. Я не раз намагався уявити собі цього спокійного, добре вихованого літнього чоловіка (який усе життя скидався на літнього чоловіка, бо таким запам’ятала його онука), поціновувана й колекціонера мистецьких творів, бібліофіла й ерудита, який за освітою був хіміком, а в житті — поміщиком, хоча і те, й інше не вдавалося йому надто добре.

— А старий пан, — сказав мені згорблений старий Тарапатка, коли я приїхав до Ханаану, — у неділю після меси купував під костелом торбу цукерок, і ми, діти, бігли за ним аж до маєтку, бо він усі ці цукерки роздавав... старий пан, це вашої бабуні дідусь, пан дідич.

А пан дідич народився не дідичем, а міщухом, та ще й бідним на додачу. Польською говорив, здається, у першому поколінні, і я геть не певен, чи він не народився в Німеччині. Але якщо навчився говорити польською, то засвоїв і що таке кунтуш, і карабеля, і гусарщина, озвався в ньому якийсь слов’янський дух, і з притаманною вісімнадцятирічним юнакам уявою він вирішив узяти участь у січневому повстанні, після чого загув на Сибір як справдешній польський патріот.

За нез’ясованих обставин дідусь Брокль закінчив хімічний факультет, повернувся із Сибіру, оселився в Києві, достеменно, до щонайменших подробиць спізнав проблеми цукрівництва, дійшов до звання професора й одружився з бабусею Бандою, яка була жінкою дуже розумною, але не надто розвиненою, а потому породив чотирьох дітей і став мільйонером.

Але ті, хто тепер думає, що нещасний Леонард Брокль був старанно закамуфльованою акулою бізнесу, помилився б. Дідусь анітрохи не розумівся на процентних ставках, дивідендах чи курсах; жив, наче п’яне дитя в тумані. Та випадково сталося так, що хтось порадив йому купити чималий пакет акцій певної фірми. Той-таки, або, може, інший випадок спричинився до різкого зростання вартості акцій протягом усього лише кількох днів, бо імперія саме переживала економічний бум. Дідусь, якого це вочевидь розважало, трусонув своїми заощадженнями й докупив ще кілька пакетів. А що акції знову поповзли вгору, то протягом місяця він став одним з найзаможніших людей у Києві.

Так повинні закінчуватися всі історії.

Та, на жаль, вони тривають довше.

Дідусь купив собі цукроварню, автомобіль і великий будинок. Мандрував по цілому світі, скуповуючи картини, лакові ширми, скульптури й меблі; листувався з ученими-цукрівниками в Берліні та Парижі.

— Ото звідти в Лисові ці сорочки, — казала бабуся, складаючи зняті з мотузок випрані речі, які висохли на полуденному вітерці. — Дідусь подорожував Європою й постійно скаржився на тамтешні пральні, мовляв, погано перуть, ставлять штампи де завгодно... Зрештою, я й сама в цьому переконалася, бо коли Юлек віддав у Брюсселі випрати сорочку, вони вліпили йому штамп на грудях, а тоді ще й дивувалися, коли він влаштував їм скандал. Дідусь скандалів не влаштовував, він просто купував стільки сорочок і комірців, скільки йому було потрібно, а тоді повертався до Києва, до Мнина, до Моравиці зі скринями, повними білизни. Іще з Лисова, через багато років, селяни виносили ці сорочки цілими оберемками. Розумієш, білизна сушилася на мотузках, то вони