Читати книгу - "Куджо"

— Дивно. Мабуть, він сам поклав їх назад.

Вік відклав газету і глянув на неї.

— Про що це ти?

— Пам’ятаєш той страшний сон?

— Таке важко забути. Я подумав, в малого судоми чи щось таке і він от-от помре.

Вона кивнула.

— Ковдри здалися йому якимсь ніби…

Вона знизала плечима.

— Страховиськом, — з усмішкою мовив Вік.

— Ну, щось таке. Тоді ти дав йому ведмедика і запхав ковдри вглиб шафи. Коли я прийшла застеляти ліжко, вони знову були на кріслі, — вона засміялася, — я заглянула, і на мить мені здалося, що…

— Тепер я знаю, звідки він цього набрався, — сказав Вік, знову беручи газету і добродушно підморгуючи дружині. — Три хот-доги, чорт забирай.

Пізніше, коли Вік уже помчав на роботу, Донна запитала в Теда, чому він поклав ковдри назад на крісло, якщо вони так налякали його вночі.

Тед звів очі. Його личко, завжди таке веселе і жваве, тепер було бліде й насторожене. Занадто доросле. Перед ним лежала розмальовка «Зоряних війн». Він малював міжзоряну їдальню і саме розфарбовував Ґрідо[5] в зелений колір.

— Я не клав.

— Але ж, Теде, якщо ти цього не робив, і тато не робив, і я не робила…

— Це було чудовисько. З моєї шафи, — сказав Тед.

Він знову схилився над своєю розмальовкою.

Вона стояла і дивилася на сина, занепокоєна й трохи налякана. Хлопчина розумний, та уява в нього, мабуть, занадто буйна. А це не так уже й добре.

Увечері вона обов’язково поговорить про це з Віком. І розмова вийде довгою.

— Ти ж пам’ятаєш, що тобі казав тато, — говорила вона тим часом, — чудовиськ не існує.

— Принаймні вдень, — сказав Тед і всміхнувся настільки щиро й чарівливо, що всі її страхи розтанули. Вона скуйовдила йому волосся і поцілувала. Але наміру поговорити з Віком не полишила.

Проте коли Тед був у дитячому садку, прийшов Стів Кемп, і вона забула. А наступної ночі Тед знову кричав: «Чудовисько, чудовисько», — і що воно сидить у його шафі.

Шафа була розчинена навстіж, а ковдри лежали на кріслі. Цього разу Вік відніс їх на горище.

— Усе, я їх замкнув, Тедді, — сказав Вік, цілуючи сина, — тепер усе гаразд, повертайся в ліжко, і солодких тобі снів.

Але Тед іще довго не міг заснути. Та перш ніж він заплющив очі, шафа відчинилася з тихим, скрадливим рипінням. Мертва паща мертвої пітьми, де чекало щось волохате, з гострими зубами й пазурами, що пахло засохлою кров’ю та мороком смерті.

«Привіт, Теде, — прошепотіло воно своїм мертвотним голосом, а місяць заглядав у вікно, наче біле примружене око небіжчика».

Найстаршою мешканкою Касл-Рока тієї весни була Евлін Чалмерс, котру місцеві називали тіткою Евві, а тутешній листоноша Джордж Міра — старою крикливою сукою. Він приносив їй пошту, що складалася здебільшого з каталогів, пропозицій передплати від «Reader’s Digest» і молитовників Церкви Хрестоносців Вічного Христа, та вислуховував її нескінченні монологи.

«Єдине, що добре вміє стара сука, — передбачати погоду», — любив повторювати Джордж, коли, вже трохи захмелілий, сидів із приятелями в барі «Лагідний тигр». Дурнувата назва для бару, та оскільки іншими закладами Касл-Рок похвалитися не міг, з цим доводилося миритись.

З думкою Джорджа в місті погоджувалися всі. Тітка Евві як найстарша жителька Касл-Рока вже два роки була почесною власницею ціпка від газети «Бостон Пост». Його колишнім власником був Арнольд Гіберт, котрому виповнився сто один рік, і він упав у такий маразм, що поговорити з ним стало таким же викликом, як розмова з порожньою бляшанкою з-під котячих консервів. Він скотився з веранди Касл-Рокського притулку для старих і скрутив собі в’язи рівно за двадцять п’ять хвилин після того, як востаннє намочив штани.

Тітка Евві не настільки вижила з розуму, як Гіберт, і була далеко не такою старою; і хоча дев’яносто три — вік доволі солідний і їй приносило неабияке задоволення кричати на Джорджа Міру, що (нерідко очманілий з похмілля) слухав її з покірним виглядом, та вона не була настільки дурною, щоб, як Гіберт, утратити свій дім.

А на погоді вона справді зналася. Усі старші мешканці містечка, котрі цікавилися такими справами, одностайно стверджували, що тітка Евві ніколи не помилялася щодо трьох речей: коли має розпочатися перша косовиця, чи рясно вродять чорниці і якою буде погода.

Одного ранку на початку червня стара, важко спираючись на свій почесний ціпок і покурюючи цигарку «Герберт Терейтон», почовгала до своєї поштової скриньки в кінці під’їзної доріжки. «Коли стара карга вріже дуба, ціпок дістанеться Віну Мерченту, — подумав Джордж Міра. — Скоріше забирайся на той світ, Евві». На все горло привітавшись із Мірою — через свою глухоту вона вважала, що всі довкола теж оглухли на знак солідарності, — стара почала кричати, що літо буде найгарячішим за тридцять років.

— Спека буде ціле літо, — репетувала вона в сонній передобідній тиші, — і на початку, і в середині, і в кінці.

— Справді? — запитав Джордж.

— Га?

— Чи справді, питаю?

Це було ще однією особливістю тітки Евві. Вона змушувала співрозмовника також переходити на крик. Так і судина тріснути може.

— Якщо це не так, я готова поцілувати свиню і ще й усміхатися при цьому! — заволала тітка Евві.

Попіл її цигарки впав на Джорджеву уніформу, котру він тільки цього ранку вперше вдягнув після чистки. Джордж покірно струсив його додолу. Тітка Евві схилилася над вікном машини. Так їй було легше кричати йому в самісіньке вухо. З її рота тхнуло квасними огірками.

— Усі польові миші вже повилазили з погреба, а неподалік Мусантік-понд Томмі Нідо бачив оленя, що стісував роги об дерево, і це ще до того, як з’явилися перші малинівки! А коли сніг зійшов, під ним була трава; тільки подумай, Міро, зелена трава!

— Що, справді? — відповів Міра, бо треба було щось відповісти. У нього починала боліти голова.

— Га?

— Що, справді, тітко Евві? — загорлав Джордж, бризкаючи слиною.

— О, так, — задоволено верещала тітка Евві, — цієї ночі я бачила блискавку! Це погана прикмета, Міро! Блискавка так рано — дуже погана прикмета! Цього літа багато людей помре від спеки! Паскудне буде літо!

— Мені треба йти, тітко Евві, — закричав Джордж, — маю термінового листа для Стрінґера