Читати книгу - "Куджо"

— А зараз, Тедді, поглянь на мене, дивись уважно.

Хлопчик подивився.

Тато взяв ковдри й засунув їх глибоко в шафу. Тед почув, як тихо дзенькнули вішаки, вони розмовляли про тата своєю кумедною вішацькою мовою, і хлопчик ледь усміхнувся. Мама це помітила і з полегшенням усміхнулась у відповідь.

Батько відійшов від шафи, взяв ведмедика і вклав його в руки Теда.

— А на завершення, — проголосив тато з урочистим поклоном, розсмішивши Теда і маму, — ось вам найголовніше: крісло.

Він різко зачинив двері шафи й підпер їх кріслом. Повернувшись до ліжка, він усе ще всміхався, та погляд мав серйозний.

— Тепер добре?

— Так, — відповів Тед, потім через силу додав:

— Але воно було там. Я бачив… Справді…

— Ти бачив його тільки у своїй уяві, — промовив тато, скуйовдивши йому волосся великою теплою рукою. — У шафі ніякого чудовиська не було, принаймні справжнього. Монстри бувають тільки в книжках і твоїй уяві, Тедді.

Він переводив погляд з мами на батька, вдивлявся в їхні великі, рідні обличчя.

— Справді?

— Авжеж, — сказала мама, — а тепер, хлопче, встань і сходи в туалет.

— Уже ходив. Через це я й прокинувся.

— Чому б тобі просто мене не послухати? — сказала мама. Дорослі ніколи не вірять дітям.

Мати спостерігала, як він пішов в туалет і витиснув із себе кілька крапель.

— Ось бачиш, тобі треба було сходити.

У розпачі Тед кивнув. Ліг у ліжко. Його вкрили ковдрою. Поцілували.

Щойно батьки пішли до дверей, страх знову накрив його плащем холодного туману. Наче саван, пропахлий безнадією смерті. «Будь ласка, — билася в мозку одна-єдина думка, — будь ласка, будь ласка, будь ласка…»

Мабуть, тато щось відчув — уже тримаючи руку на вимикачі, він обернувся:

— Ніяких монстрів, чуєш, Теде?

— Так, тату, — відповів Тед, бо в цю мить батьків погляд став якимось далеким і потьмареним, ніби і його самого треба було в цьому переконати. — Ніяких монстрів.

«Крім того, що сидить у шафі».

Світло згасло.

— Добраніч, Теде, — долинув до нього тихий і лагідний мамин голос.

«Мамо, будь обережна, — благав він подумки, — вони ж їдять жінок. У кіно вони завжди викрадають їх, а потім з’їдають. Будь ласка, будь ласка, будь ласка…»

Але вони пішли.

Отож чотирирічний Тед Трентон лежав у ліжку, весь вкрившись гусячою шкірою, із закляклими, мов шарніри з дитячого конструктора, м’язами. Він натяг ковдру аж до підборіддя й однією рукою притис ведмедика до грудей. Зі стіни на нього дивився Люк Скайвокер, з іншої стіни, стоячи на сокодавці, весело вишкірявся бурундучок. «Якщо життя дає тобі лимони, зроби з них лимонад», — нахабно закликала тваринка. На третій стіні була вся строката команда з «Вулиці Сезам»: Великий Птах, Берт, Ерні, Оскар, Ґровер. Добрі обереги; добрі чари. Та на даху голосить і гуготить у чорних ринвах вітер! Ні, цієї ночі йому не вдасться заснути.

Та потроху гусяча шкіра зникла, а закляклі м’язи-шарніри розслабилися. Думки почали розпливатися…

Аж раптом новий звук, значно ближчий, ніж виття вітру за вікном, змусив його прокинутись і знову втупитись у темряву.

Завіси на дверях шафи.

Р-р-ри-и-и-ип…

Звук був настільки тонкий і високий, що його могли почути хіба собаки й маленькі хлопчики, які не сплять уночі. Шафа відчинялася повільно й неухильно, дюйм за дюймом роззявляючи свою мертву, темну пащу.

Усередині було чудовисько. З непомірно широкими плечима і схиленою набік головою, воно сиділо на тому самому місці й вишкірялося до нього з темряви; бурштинові очі світилися якоюсь тупою хитрістю.

«Я ж казав тобі, що вони підуть, — прошепотіло чудовисько, — вони завжди так роблять. І тоді я можу повернутися. Мені подобається повертатись, Теде. І ти мені теж подобаєшся. Тепер я приходитиму щоночі і щоночі підходитиму трохи ближче до твого ліжка… і ще трохи ближче… аж поки одного разу, перш ніж ти встигнеш їх покликати, зовсім поруч ти почуєш гарчання, моє гарчання, Теде. Тоді я кинуся на тебе і з’їм, і ти будеш у мене всередині».

Як зачарований, він не міг відірвати нажаханих очей від істоти в шафі. У ній було щось майже… майже знайоме. Щось, що він майже впізнав. І оте «майже» було найгірше. Тому що…

«Тому що я божевільний, Теде. І я тут. Я був тут увесь час. Колись мене звали Френк Додд, я вбивав жінок і, можливо, поїдав їх. Я завжди був тут, крутився поблизу і весь час був насторожі. Я — чудовисько, Теде, старе чудовисько, і скоро ти будеш моїм. Відчуваєш, як я наближаюся? Все ближче, ближче…»

Може, голос вчувався йому в шиплячому диханні потвори, а може, то був голос вітру. Так чи інакше, це не мало значення. Він слухав, весь затерплий від жаху і майже непритомний (але ж яким безмежно далеким був сон); він дивився в темне, ошкірене, майже знайоме обличчя. Ні, цієї ночі він більше не зможе заснути, а можливо, взагалі ніколи не зможе.

Але трохи пізніше, десь близько першої, — мабуть, тому, що був маленьким хлопчиком, — Тед усе-таки задрімав. То був неглибокий сон, у якому величезні кудлаті потвори з білими зубами переслідували його, доки він не поринув у міцний сон без сновидінь.

Вітер і далі вів довгу розмову з ринвами. На небі з’явився білий ріжок весняного місяця. Далеко-далеко, десь у тихому нічному лузі або на оточеній соснами лісовій прогалині, люто загавкав собака. Потім запала тиша.

А в шафі Теда Трентона істота з бурштиновими очима пильно несла свою варту.

— Ти сховав ковдри назад? — спитала Донна в чоловіка наступного ранку. Вона саме підсмажувала бекон на сніданок. Тед був у сусідній кімнаті, дивився новий випуск телепрограми про тварин і їв «Твінклс». Так називалися пластівці фірми Шарпа, їх Трентони отримували безкоштовно.

— Що? — пробурмотів Вік, не відводячи зосередженого погляду від спортивного розділу газети. Народившись у Нью-Йорку, він досі не піддавався загальному божевільному захопленню «Ред Сокс»[3], проте відчув мазохістське задоволення, дізнавшись, що «Метс»[4] украй провально розпочали сезон.

— Ковдри з Тедової шафи. Вони знову лежали на кріслі, і дверцята були відчинені, — вона подала бекон, який усе ще шкварчав. — Це ти поклав їх туди?

— Не я, — відповів Вік, перегортаючи сторінку,