Читати книгу - "Картковий будинок"

— Френсисе, як у дідька ви знайшли мене тут?

— Ой, Кіте, невже я помилився? Мені дуже прикро, я хотів переговорити з вами щодо вашої невеликої промови, але, здається, шукав номер не у тих рахунках.

— Що ви маєте на увазі, хай йому?

— А ви хіба не знаєте? Ми ведемо два обліки. Один — офіційний, а другий... Та не переймайтеся, ми тримаємо нашу маленьку чорну книжечку під дуже ретельним наглядом. Такого більше не повториться...— Пауза, а потім: — Правда ж?

Транспортний секретар зітхнув — це був звук, повний меланхолії і провини.

— Ні, Френсисе, не повториться, чорти б його вхопили.

Ще один грішник прийшов до швидкого покаяння.

Партія була в боргу перед Френсисом Уркгартом, усі це знали. І після цих виборів буде саме час попросити сплатити борг.

Уркгарта несподівано повернула до реальності одна з його відданих леді. В очах у неї було збудження, щоки зашарілися, подих важкий від кислого духу сендвічів з яйцем і крес-салатом, її відчуття сором’язливості й обачності притлумлене спекою і клопотами дня.

— Скажіть, містере Уркгарт, які у вас плани? Будете балотуватися на наступні вибори? — поспішно спитала вона.

— Що ви маєте на увазі? — відповів він вражено, його очі зблиснули від образи.

— Ви думаєте про пенсію? Вам же шістдесят один, так? На наступних виборах шістдесят п’ять, ба й більше,— провадила вона.

Він, високий і кощавий, низько схилився, щоб зазирнути їй просто в обличчя.

— Місіс Бейлі, я ще при тямі, а у деяких суспільствах мій політичний розквіт тільки починався б,— проказав він крізь стиснені губи, на яких не лишилося і сліду добродушності.— В мене досі повно роботи. Є речі, яких я ще хочу досягти.

Він відвернувся від неї, не потурбувавшись приховати своє нетерпіння, навіть при тому, що глибоко всередині знав: вона має рацію. Яскраво-рудий колір волосся його молодості давно зійшов, золото стало сріблом, як він полюбляв жартувати. Ніби для компенсації, Уркгарт носив дещо задовге волосся. Його сухорляве тіло більше не заповнювало костюми традиційного крою так щільно, як раніше, а блакитні очі з плином стількох зим охололи. У переповненій кімнаті його зріст і пряма постава створювали вишуканий образ, та один міністр, розлютившись на нього, якось сказав, що його посмішка нагадує ручку урни для захололого попелу. «Тож хай той попіл згодом стане твоїм, старий ти покидьок»,— відрубав той чоловік. Уркгарт проминув буйство середнього віку й не міг цього приховати, навіть від самого себе. Досвід більше не був союзником.

Скільки років він спостерігав, як молодші й менш талановиті чоловіки робили швидші зрушення? Скільки разів він утирав їм очі, підтирав сраки, ховав їхні секрети подалі від людського ока, щоб тільки розчистити їм шлях? Ще б пак, вони перед ним в боргу! В нього досі є час зробити свій прорив, та і він, і місіс Бейлі обоє знають, що небагато.

І навіть після того, як він відвернувся від неї, вона все одно переслідувала його, розповідаючи про запропоновану односторонню систему для торгового центру на Гай-стріт. Він благально підвів очі й зміг впіймати погляд своєї дружини, Мортіми, нав’язливо втягнутої в банальні теревені у дальньому кінці кімнати. Один цей погляд сказав їй, що порятунок занадто затримався, тож вона побігла до чоловіка.

— Дами, вибачте нас, будь ласка, але нам потрібно повернутися до готелю й перевдягтися перед підрахунком. Я просто не можу висловити вам усю нашу вдячність за допомогу. Ви знаєте, якими незамінними ви є для Френсиса.

Уркгарту навіть вдалося вичавити посмішку до місіс Бейлі, однак була ця посмішка як та одноденка, настільки коротка, що майже зійшла ще до того, як її вдалося розгледіти, та все-таки достатня для відновлення стосунків. Уркгарт швидко підійшов до дверей. Саме прощався з хазяйкою, коли секретарка його виборчої комісії, яка заклопотано робила швидкі нотатки, говорячи в телефонну слухавку, раптом махнула йому зупинитися.

— Саме роблю остаточне опитування, Френсисе,— пояснила вона.

— А мене дивує, чому цього не зробили ще годину тому.

В її погляді майнув один з найслабших виразів подиву, який зійшов, можна сказати, навіть не досягши очей.

— Цього разу все виглядає не так радісно, як попереднього,— сказала вона, зашарівшись від докору.— Багато з наших прихильників, здається, лишаються вдома. Важко передбачити, але я підозрюю, що хвиля піде на спад. Не можу сказати наскільки.

— До дідька їх. Люди заслужили на порцію опозиції наступні кілька років. Може, це допоможе їм підняти свої гузна.

— Любий,— заспокоїла його дружина, як вона це робила безліч разів до того,— це й так доволі щедро. З більшістю близько двадцяти двох тисяч ми можемо дозволити собі один невеличкий спад, правда ж?

— Мортімо, я не хочу розщедрюватися. Мені спекотно, я втомився і вже достатком наговорився про попередні опитування. Заради бога, забери мене звідси.

Він зробив великий крок, а вона розвернулася, щоб помахати на прощання і на знак подяки переповненій кімнаті,— і саме встигла побачити падіння лампи на підлогу.

Атмосфера контрольованої загрози, що зазвичай заповнювала кабінет редактора, зійшла, а її змінило зависле відчуття паніки, що грозило от-от вийти з-під контролю. Перший випуск уже давно пішов у друк, а на першій шпальті красувався заголовок «У ТЕПЛІ Й ДОБРІ!». Але це було о шостій вечора, за чотири години до закриття дільниць. Редактор газети «Дейлі кронікл» вирішив ризикнути з результатом виборів, щоб бодай якось розігріти інтерес до видання, коли воно потрапить на вулиці. Якщо він вгадає, то його новина буде перша. Якщо ж помилиться — по шию вгрузне в канаві з алігаторами.

Це були перші вибори Ґревіла Престона як редактора, й він не почувався затишно. Його знервованість виявлялася у постійній зміні заголовків, невтомних вимогах останніх оновлень від політичних оглядачів і щораз огиднішій лайці. Усього за кілька місяців до цього його призначив новий власник «Кронікла», давши одне просте і лаконічне завдання: «Домогтися успіху». Провал не розглядався у контракті, й Престон знав, що не отримає другого шансу — до нього виявлять не більше жалю, ніж він виявляв до тих, хто працював у «Кроніклі». Вимоги бухгалтерів до швидкого фінансового зростання потребували безжалісного скорочення, і багато кого з керівного складу «оптимізували» й замінили менш