Читати книгу - "Картковий будинок"

з гоління й краватки, та зараз щетина вже починала прокльовуватися, а краватка висіла приспущена. Його очі казали бармену, що велика порція горілки, яку він подав йому дві склянки тому, була вже не перша за день. Та Чарлі був добродушним пияком, який завжди мав напоготові усмішку й добре слівце. Він штовхнув порожню склянку через стійку.

— Ще? — запитав бармен з сумнівом.

— І одну собі, мій любий друже,— відповів Чарлі, тягнучись по гаманець.— Ой, здається, я протринькався,— пробурмотів він, дивлячись на одиноку купюру й не вірячи собі. Він обшукав усі кишені, дістав ключі, сірий носовичок і кілька монет.— Точно ж десь були...

— Вистачить і цього,— відповів бармен.— Дякую, але я відмовлюся. Попереду довга ніч.

— Так. Довга. Мій молодший брат, Гел... знаєш його?

Бармен похитав головою, підсунув напій по лакованій поверхні, радий, що в старого п’яниці вже не було грошей і його самого також скоро вже не буде в барі.

— Ти не знаєш Гела? — здивовано запитав Чарлі.— Повинен знати,— він сьорбнув.— Усі знають Гела,— ще раз сьорбнув.— Він прем’єр-міністр.

Розділ другий

Для політика дуже добре мати бачення. Так, довгострокова стратегія — саме те, що потрібно. Дійсно корисно, правда ж? Чому, в ясний день, більшість політиків дивляться у... та я знаю декого, хто добачає майже до Батерсі.

Френсис Івен Уркгарт був багатогранною особистістю, членом парламенту, таємним радником, що надавало йому приставки високоповажний, міністр корони і командор Ордену Британської Імперії. Він поєднував усе це, і сьогодні була його ніч, хоча він досі не розслабився. Його заштовхнули в куток маленької душної вітальні, притисли до огидної лампи з 1960-х, на якій збереглися всі сліди всіх разів, коли її перекидали. Уркгарта оточила юрба тіток з його виборчого округу, кількість яких уже подвоїлась і які перерізали йому всі шляхи до відступу, відколи почали з гордістю теревенити про те, як проголосували в останню хвилину, й обговорювати гостроносі туфлі. Хотілося б йому знати, як це так вони не полінувалися. Це було в приміському Сурреї, землі класів А та Б, як висловлювалися соціологи, де паспорти лежать напоготові, а на алеях стоять «рейндж-ровери». «Рейндж-ровери»? Та вони ж ніколи навіть не бачили грязюки, хіба що коли недбало проїжджали по чиїхось газонах пізнього вечора п’ятниці чи коли підвозили своїх маленьких Джонні й Емм до приватних шкіл. Агітація у цих районах вважалася мало не чимось вульгарним. Тут не рахували голосів: їх тут зважували.

— Ще один волован, містере Уркгарт? — перед ним вигулькнула тарілка з глевким тістом, котру тримала товста жінка, бюст якої обтягувала тканина з крупним квітчастим візерунком, у якому, здавалося, ховалися два непосидючі коти.

— Ні, дякую, місіс Моркем. Боюся, що я скоро лусну!

Нетерплячка. Це був недолік, що тягнувся на багато поколінь назад. Уркгарти були шляхетним військовим родом з шотландського Гайлендсу, їхній замок стояв на березі Лох-Несу, та згодом приїхали Макдональди, і нині від нього лишися самі руїни. Уркгартові дитячі спогади зберегли бадьоре, чисте повітря торф’яників, товариство старого ґілі[5], з яким вони лежали годинами у торфі, що відгонив солодкуватим запахом, і підстерігали великого оленя; отак Уркгарт уявляв і свого старшого брата Алістера: як той підстерігав німців у заростях поблизу Дюнкерка. Брат назвав його ФУ, прізвиськом, за яке їх обох часто сварив батько. Він не мав нічого проти, щасливий з того, що міг бігати за братом. Та Алістер не повернувся додому. Мати підупала, так ніколи й не відійшла і жила спогадами про втраченого сина, нехтуючи Френсисом, тож ФУ згодом подався на південь, до Лондона. У Вестмінстер. У Суррей. Покинув свої обов’язки. Мати більше ніколи з ним не розмовляла. Продати свій спадок заради всієї Шотландії було б непростимо, а заради Суррея?

Він зітхнув, навіть усміхнувся. Це була вже вісімнадцята зала зборів за день, і ентузіазм, який підв’язував ранкову піднесеність, вже давно висотався, як нитки. До закриття дільниць лишалося ще сорок хвилин, а останній голос уже віддали. Уркгартова сорочка була наскрізь мокра. Він був стомлений, почувався ніяково, оточений цією ватагою жінок, що бігали за ним із завзятістю спанієля.

Та він досі тримав посмішку на обличчі, тому що його життя мало змінитися, хай яким буде результат. Уркгарт провів роки, підіймаючись кар’єрною драбиною, від рядового члена парламенту, через посаду помічника різних міністрів, а тепер він засідав у Кабінеті як головний парламентський організатор[6],— а це одна з дванадцяти найвпливовіших посад в уряді. Вона забезпечувала йому неперевершений офіс на Даунінг-стріт, 12, за кілька ярдів від офісу самого прем’єр-міністра. Саме за дверима номера 12 два найзнаменитіші британці усіх часів, Веллінгтон і Нельсон, зустрілися вперше й востаннє. Від цих стін віяло історією і владою, яка зараз належала йому.

І все-таки Уркгартова влада не поширювалася безпосередньо з його офісу. Посада головного організатора не надавала повного статусу члену уряду. В Уркгарта не було машини величезного державного департаменту чи велетенської державної служби, щоб керувати; він мав анонімне завдання, безперестанно гарував за лаштунками, не виступаючи з промовами й не даючи інтерв’ю на телебаченні. Людина тіні.

А ще людина дисципліни. Він був наглядачем, чиєю роботою було «давати різки». А це означало, що його не лише поважали, а й боялися. Він був міністром з мережею найчутливіших антен в уряді. Щоб провести голосування, йому день і ніч потрібно знати, де можна знайти його членів парламенту, а це означає, що йому мають бути відомі їхні секрети — з ким вони у змові, з ким можуть спати, чи достатньо вони тверезі, щоб проголосувати, чи їхні руки часом не у когось у кишені чи на чиїйсь дружині. Всі ці гостренькі таємниці були зібрані й зберігалися у чорній книзі, зачиненій у сейфі, й навіть прем’єр-міністр не мав доступу до ключів.

У Вестмінстері така інформація — це влада. Багато хто з Уркгартової партії завдячував продовженням своєї кар’єри здатності його адміністрації вирішувати й подекуди прикривати їхні особисті проблеми. Бунтівні рядові члени чи міністри, яким ставали на заваді амбіції, змінювали свою думку, коли їм нагадували про колишні прояви нерозсудливості, які партія пробачила, та не забула. Дивовижно, якими поступливими ставали політики, коли стикалися з перспективою конфлікту їхнього публічного й приватного життя! Еге ж, навіть ця диспепсична стафордширська людинка, секретар міністерства транспорту, який планував виступити на конференції