Читати книгу - "Франческа. Володарка офіцерського жетона"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Так я й не стала гімнасткою! — усміхнулася дівчина.
— Ти вже нею була. Просто обрала інший шлях.
— Я правильно зробила?
— А ти не шкодуєш?
— Ні.
— Отже, правильно. А якби й шкодувала, то все одно було б уже пізно! — всміхнувся і я.
— Мені подобається те, чим я займаюсь. Я роблю щось реальне й корисне. І таких, як ми з тобою, одиниці!
— Ну, я тут людина випадкова…
— Джорджіо, перестань!
— А що? Я тобі теж зараз щось покажу… — я дістав свій телефон. — Дивись!
На екрані в кадрі сидів якийсь худорлявий юнак у смішних окулярах із кумедною зачіскою — волосся було зачесане нагору, як у короля рок-н-ролу Елвіса Преслі, не вистачало тільки піжонського чубчика. Піджак — явно на розмір більший. Нечітка картинка видавала епоху неоліту кінець дев’яностих, епоху S — VHS і Betacam SP. Юнак, намагаючись бути серйозним, розповідав про страйк гірничих прохідників.
— Омайґад, Джорджіо! Це ти! — заіржала напарниця. — Подивися на себе, ти схожий на жертву анорексії!
— Та мені тут двадцять років! Я тоді був ще зовсім новенький!
— О ні, мені тоді було всього шість! А ти вже був такий дорослий!
— От бачиш, як усе змінюється. А тепер ми вдвох блюємо в туалеті.
— Дурник! — ми разом засміялися.
— У мене справді була хороша кар’єра. З моєї республіки мене взяли на державний федеральний канал у Москві й довірили вести фактично головну інформаційну програму країни.
Я показав фото: той самий юнак із тією самою кумедною зачіскою, тільки в кращому піджаку й у крутішій студії.
— А потім влада в країні змінилась, і все пішло шкереберть. Журналістика як професія в тій країні померла. А може, її там і взагалі не існувало.
— Взагалі?
— Майже. Так зазвичай буває за диктаторських режимів. А потім була українська журналістика. А потім журналістика в США.
— Чесно, Джорджіо, я взагалі не уявляю тебе журналістом. Не уявляю, що ти працював у кадрі, писав тексти, брав інтерв’ю…
— Чому?
— Не знаю… Мені здається, що ти завжди був оператором Центру керування польотами, розраховував траєкторії і контролював орбіти разом зі мною.
— Та ну! Я цим займаюся менше року.
— То було якесь інше твоє життя.
— А знаєш, твоя правда. То було геть інше життя…
За кілька хвилин до перерви ми вийшли з корпусу надвір, де стояла страшенна задуха — на обрії блимали зірниці, небо затягли свинцеві хмари.
— Дивись, тобі якась дама сигналить! — сказала Франческа.
Від КПП й справді легкою ходою танцюристки йшла якась дівчина в легкій короткій сукні волошкового кольору. Дівчина привітно махала нам рукою.
— Чого ти думаєш, що вона сигналить мені?
— Ну не мені ж!
— Джорджіо, Франческо! — голос був якийсь знайомий. Дівчина підійшла ближче, і ми з напарницею пороззявляли роти.
— Сара?!
Дівчина в літній сукенці, босоніжках, із розпущеними чорними кучерями до плечей і з синіми очима виявилася нашим суперінтендантом, сержантом Сарою МакКарті. Вона теж мала цікаве минуле — колись була балериною. Свого часу Сара потерпіла від насилля, після чого вирішила докорінно змінити життя і стала військовою.
— Саро! Ми тебе не впізнали!
— Може, в мене виросли крила? Чи, навпаки, ріжки і хвіст? — засміялася дівчина.
Не дивно, що ми Сару не впізнали, бо ж уперше побачили її без військової форми, армійських черевиків та кепі, що його вона, наслідуючи командира бази, насувала на самі очі. Пишні чорні кучері Сара акуратно закручувала в «дульку». Сьогодні ж у МакКарті був вихідний, і вона вперше прийшла на базу у цивільному. Чесно — якби я зустрів її десь на вулиці або в магазині, то нізащо б не подумав, що ця дівчина — сержант.
— Саро, в тебе вихідний, що ти тут робиш?
— Я вам щось принесла! — сержант дістала з паперового пакета два скляні контейнери. — Я сьогодні приготувала тушковані ребра з овочами й принесла вам ланч!
Мені відняло мову. Я просто не міг уявити собі сержанта біля плити.
— Дякую, дорогенька! — кинулася їй на шию Франческа. — Це так мило! Оце тобі нічого було робити, як у свій вихідний готувати нам ланч!
— Якби мені справді не було чим зайнятися, — засміялася Сара, — то я би вам приготувала коронну страву моєї шотландської бабусі — гаґґіс, баранячий кендюх, фарширований нутрощами!
Я одразу згадав, як кілька років тому куштував таку страву в шотландському пабі. Насилу додому доїхав. Мій шлунок тоді, м’яко кажучи, дуже розчулився.
— А це, — Сара опустила очі й почервоніла, — віддайте полковникові.
Дівчина простягла нам ще один контейнер із реберцями.
— А ти сама віддай! — бовкнула Франческа, напевно, не подумавши.
— Ну що ти, я туди не піду! Як я у такому вигляді віддаватиму командирові честь за статутом? Як ти це собі уявляєш?
Справді. Сара, в короткій літній сукні, яка салютує полковникові, вигляд мала б дуже дивний.
— Ну все, я побігла! До побачення!
— Дякуємо за ланч, Саро!
— Дякуємо! Контейнери Джорджіо помиє!
— Не командуй!
— Бувайте, пілоти!
Сара полетіла до КПП.
— Кадет! Ґудзик! Ось ви де! — до нас наближалися командир бази полковник Вескотт, який і охрестив Франческу Ґудзиком, та офіцер Баррел.
— А хто це до вас щойно прибігав?
— Це Сара, сер!
— Сержант МакКарті? — отетеріло перепитав полковник, ніби в нас на базі була ще одна Сара.
— Власною персоною!
Полковник промовчав. Обличчя його посумнішало.
— Джорджіо, покажи фотку! — Франческа перевела розмову на інше. — Ти там такий смішний!
— Франческо, перестань, це жахливо!
— Ну покажи, ну будь ла-а-а-а-асочка! Ну?
— Що за фотка? — зацікавився полковник.
— Там ще й відео є! — здала мене з бебехами дорога напарниця.
Полковник і офіцер Баррел довго реготали, дивлячись на мою юнацьку світлину.
— А Франческа… — почав було я, але одразу отримав штурхана в бік. Франческа зробила страшні очі. Вона явно не хотіла ділитися своєю таємницею з іншими. Я оцінив довіру й не наполягав.
— Ха, дивіться! — Баррел дістав портмоне й теж показав знімок. На ньому стояли юнак і дівчина. Тоненька блондинка тримала за руку безвусого юнака у формі рядового ВПС США.
— Омайґад, командоре, коли це було? Це ви?!
— Я той, що ліворуч, — уточнив Баррел, ніби боявся, що ми сплутаємо його з блондинкою. — Це було в минулому столітті!
Баррела без фірмових моржових вусів годі було впізнати. Як годі було впізнати тринадцятирічну Франческу без окулярів, як не впізнати мене в смішному юнакові з кумедною зачіскою, як і ми не впізнали сержанта МакКарті без військової форми.
— І я вам щось покажу, — сказав полковник. Дістав телефон, довго в ньому колупався й нарешті простяг його нам. З фото на нас дивився смішний юнак в окулярах, із кумедною зачіскою — волосся було зачесане нагору, як у короля рок-н-ролу Елвіса Преслі, не вистачало тільки піжонського чубчика.
В руках у юнака був мікрофон.
* * *
Незважаючи на сумнівне, як і в мене, минуле, полковник Вескотт зануда й консерватор. Він ще зі школи п’є тільки один сорт віскі — Cutty Sark. Він любить нудний до зубного болю магазин Sears. Любить одну дружину Марґарет (хоч на дівчат заглядається) і вважає, що в чоловіка є тільки один вірний друг — гвинтівка.
У нього є тільки одна країна, один прапор і один гімн.
Серед непостійних явищ у полковника — президент (бо він тільки менеджер, хороший чи поганий — покажуть його справи та історія), а ще керівництво Штату й погода.
Полковник уперто називає мене «кадетом» (чому, я й досі не знаю), постійно тягає мене в тир, намагається загітувати записатися в армію
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Франческа. Володарка офіцерського жетона», після закриття браузера.