Читати книгу - "Мондеґрін"

ти ж нічого з цим зробити не можеш. Так що кинь, друже, кинь усю цю фігню, не стеж ти за лініями уявної мапи, вона примарна, як, зрештою, і всі ті, хто з тобою поруч. Немає нікого. Ти сам у цьому місті — нікому не потрібна й дурнувата крихітка світла, мікрон тепла, сірий мозок, чорні очі, жовті пасхальні яйця, вічно незадоволений жезл любові, печінка, що жадає «Боржомі», сонце, що світиться червоною зірочкою десь у грудях, карколомна і підступна штука, яка називається «я». Зрештою, її теж немає, хоча вона за всіма ознаками має право на цілих три поїздки цим метрополітеном.

Але що б Габа собі не казав, як би не вмовляв себе, все одно, якщо не бачив мапу, починав нервувати. Провінціял хєров.

***

Габа опинився в цьому місті не так давно. Приблизно стільки-то років тому на початку такого-то століття. Не має значення, коли саме він поїхав з окупованого дому. Взяв манатки та перебрався в місто сакральної укро-сили. Тут багато чого його чекало доброго. Наприклад, відсутність іділу, гарячки ебола та російських відпускників. Але в бутті раптово з’явилось і багато несподіваного. Воно вискочило з небуття, як пилип із конопель, і змушувало до себе якось ставитися. Несподіванки траплялися приємні й неприємні. Були й такі, що спочатку не виявляли ні позитивного заряду, ні негативного, хоча поглинали більшу частину духовного здоров’я переселенця. Як-от, скажімо, метрополітен чи жінки Оболоні.

Але найприголомшливішою новиною стала українська мова. Співуча та прекрасна. З одного боку, цією мовою до маленького Габи в дитинстві говорили соловей, миша, півень і чудесний хробачок. Уже не кажучи про кобилячу голову. З іншого, річ у тому й полягала, що з ним, із цим хробаком, тепер потрібно було регулярно спілкуватися.

От як це пояснити? Важкувато, але діватися нема куди.

Ну дивіться. Габа українською читав майже із самого дитинства. Любив читати українською, хоча, звичайно, російською читати було незрівнянно легше. Але розмовляти українською він не вмів зовсім. Бо в рідному місті розмовляти мовою йому не було з ким. У дорослому віці він заприятелював із кількома розумними та хорошими українськомовними хлопцями, однак ті спілкувалися українською тільки між собою, мабуть, зберігаючи таким чином вірність касті українофілів. Кілька разів просив їх Габа говорити з ним саме українською, прийняти у своє коло втаємничених та національно освічених людей. Ясно, що він нікому не сказав би про це і тримав би в таємниці до самої смерті (у Донбасі українською говорили самі патріоти, а українськомовна інтелігенція з-за Дніпра майже ніколи сюди не приїздила). Посміхалися на це прекрасні мольфари Донбасу. Варувалися, мило соромилися. Та, придбавши горілку і заїдки, сівши за спільний стіл, все одно переходили на російську. Так їм було простіше.

Габа розумів цей феномен. Асимілюватися — цілком зрозуміле бажання в місті, де, починаючи з палеоліту, місцеві мешканці просили Путіна ввести війська (очманілі Mammuthus тусять навколо, проросійські транспаранти тріпотять біля ОДА).

Але в поведінці цих хлопців відчувалося і дещо інше. Наприклад, що вони з великою любов’ю ставилися до своєї мови. І от у глибині душі їм здавалося, що говорити цією мовою з мешканцями Донбасу немає жодного сенсу. Все одно, що перли перед свиньми розсипати. Ну sorry, може, не так категорично, не перед свиньми, а, скажімо, перед їжачками, хробачками, білочками. Вайлуватими й недолугими бобрами та єнотами. Але яка до біса різниця? Соромилися ці хлопці своєї мови й одночасно самих себе соромилися перед цією мовою. І меншовартість, і велика, справжня ірландська гордість кипіли в узварі їхньої блискавично-провінційної свідомості, і ради на те не було ніякої. Тому в ті роки, малята, і не мала Україна шансів на порозуміння між різними прошарками інтелектуальних еліт і утворення єдиної нації салоїдів і москалененависників. Нікому не боліло формування спільного культурного простору. Вже не кажучи про космічні польоти чи розумні врівноважені індивідуальні мовні квоти. Принаймні в межах Донбасу. Але зараз-зараз Україна наша єдина — лялька, а не країна! (Вчителька дивиться замислено на клас. Клас (замислено) — на вчительку. Святе сяйво відходить від учнів. Алілуя, звучить за вікнами. Алілуя, хором кажуть діти. Школа підіймається у небо і зникає за хмарами.)

Так от. Ясно, що сенсу щось промовляти самому до себе українською не було взагалі. Могли застосувати примусове лікування. І тоді зворотного шляху в Габи взагалі б не було. То який сенс було розмовляти? Ніякого. Мова повинна бути живою й важливою. Це їй так потрібно, не нам.

Останній поцілунок жінки твоєї долі, подорожі Марко Поло, блаженні сновидіння дитинства, літургія в сільській церкві, де присутні тільки ти і старенький священик, Божа Матір Кирилівська, ангели, написані Врубелем із пацієнтів психіатричної лікарні (Павловська психоневрологічна лікарня № 1, ці ангели мешкають там і досі), кухоль цикути з рук приємної людини, розмови досхочу з померлими друзями, а передовсім — майбутнє кохання, що стоїть просто сонця на тонких, як скло, передчуттях, — усе це мова. Щось таке, що народжується з мови, мовою тримається і мовою стає. Мова — це багато чого. Але вона повинна бути потрібною. Тоді ти її вживаєш, а вона тебе будує. Працює цей механізм за зразком причастя. Приймаєш її тіло, запиваєш холодним квасом із родзинками і літаєш по небу з ранку до вечора.

Хай там як, але те, що до війни Габа сприймав доволі спокійно, після її початку ставало дедалі незручнішим. Не говорити державною мовою, та ще й проживаючи у Києві під час війни, було якось невдобно. Якщо ви розумієте, про що йдеться.

Коли Габінський приїхав у Київ, то побачив, що місто переважно розмовляє саме прекрасною, хоча й не дуже чистою, мовою ворога. Хунта позиціонувалася як українська, а мова в столиці панувала російська. Славнозвісний парадокс Шредінґера в тому й полягав, що Україна є, але її не видно. Вона водночас і мертва, і жива, як, скажімо, наша матір-природа чи власне українська державність.

Але Габа не розгубився і наміру свого не облишив. Українську вивчав самотужки. А щоби йшло швидше, з певного часу розмовляв із собою тільки нею. Звідкіля ще, казав він собі, прийде до Києва автентична українська культура, як не з Донецька?

Що за маячня, здивуєтеся ви, хіба ж може бути з Назарета щось добре? Суто, так би мовити, в генетичному, тобто науково-національному сенсі? В цій Галілеї — бачите, панове, — язичниці та шахтарі. Там так непевно і різноманітно кров змішана з вугіллям та степовими сірими хмарами, що ми майже не маємо генетичних сподівань на