Читати книгу - "Мондеґрін"

Фулі поробиш, осінь. Така осінь. Що таке є осінь? Це початок зламу. Кров’ю плаче небо під ногами. І в калюжах бігають довбані ворони. Київські ворони, курва мама.

— От власне, — сердито промурмотів Габа, — чому ви нам, пане Пушкін, нічого, млять, не сказали? Нібито й непогана ви були людина. Талановита. Як тільки бачили де жида, так і казали йому: жид по мотузочці біжить. Як бачили бабу, то й казали: абабагаламага. І хап її за сідницю. Ану йди сюди, дщерь порока. У свій куток затягнув її, руки заламав, посадив на стільця зв’язаною й каже їй чистою німецькою мовою: я твій Захер Мазох, май дарлінґ. Привіз тебе аж до самого міста Лева. Стану тобі казки казати, панночкою звати, будеш сексуально задоволеною кобітою. Галичанкою станеш такою, яких світ не бачив. А вона йому каже: та пішов ти на хер, кінь педальний, шляк би тебе трафив! Ніяка я тобі не галичанка, а французький романіст і драматург Оноре де Бальзак. Серія романів «Людська комедія», яка зображає панораму післянаполеонової Франції, вважається моїм головним твором. А таке довге кучеряве волосся маю, тому що накручую, значить, волосся на величезні розжарені в металургійному цеху цвяхи і так засинаю після вживання марсали з драпом. Уранці прокидаюсь — така вже красуня стаю, що печаті нема де ставити. Можу й тобі позичити цього щастя.

***

Габа зайшов до станції метро, приклав картку до квадратного незбагненного припасу. Той йому моментально відписав, мовляв, прохід вільний. Але зауважив, що Габі буде дозволено скористатися спуском до нутрощів Києва ще тільки три рази. Дуже строго у Києві з проходом пересічного переселенця до станцій метрополітену.

Габа посунув сходинками донизу. В підземеллі на страшній глибині, осяяній примарною електрикою, овіяною вітрами близького пекла, що хвилями чортових вентиляторів розносить по людських душах, бігають поїзди. Народу вечорами тут завше тьма-тьмуща. Усі бажають кудись їхати. І старі, й малі, й російськомовні, й україномовні. Татари, французи, євреї, англійці, китайці, в’єтнамці, росіяни, роми, румуни, молдавани. Дівчата і хлопчики. Читачі Андрія Анатолійовича Кокотюхи та James Augustine Aloysius Joyce. Прихильники інноваційного сексу і традиційного. Цілий Бабілон пересувається кудись під землею, і сенсу в цьому переміщенні людських потоків немає аж ніякого. Київ — місто божевільне, це ясно. Він же міст руських матір, причому вже старенька, трішечки не при тямі. І це відчувається. А київське метро — квінтесенція цього божевілля. Ну якщо, звісно, в українській мові є таке слово — «квінтесенція».

У цьому якраз Габа був невпевнений, тому посмутнів, відчуваючи, що київська осінь із самої поверхні сюди до нього докотилася. Як клята кобиляча голова. Щоб якось себе підтримати, він знову почав мугикати по суті примітивні, по суті страшенно банальні, енергійно сентиментальні рядки про осінь.

Осінь. Спалені вщент кораблі. Тра-та-та-ра та від землі. Тра-та-та, отож-бо, що тра-та-та. Тільки почнеш перекладати щось по-справжньому енергійне та сентиментальне, як перекладацьке натхнення тебе залишає, і стоїш ти голий та сумний у самісінькому (до речі, корінь — сямісен (sic!), традиційний музичний інструмент Японії, батьківщина Китай, переселенець по суті) центрі культури, як рожева мавпа на естраді. Неприємне відчуття.

Габа роздивився натовп, що запакувався з ним у вагон поїзда, а потім знайшов мапу і заспокоївся. Пан Пушкін нічого не сказав. Це точно. Але, панове, якщо вже комусь пред’являти, то Нестору-літописцю. А насправді ще до нього купі всяких прекрасних людей. Скажімо, Йоан Богослов. Ну дійсно, старенький, якщо ти вже бачив уві сні цих коней вогненних, які прилетіли бомбити Сирію, то чому прямо так не написав? Мовляв, люди добрі, що я можу вам сказати стосовно Армагедону. Ви читали моє «Одкровеннє» чи як там, «Об’явлення» (поїзд далі не піде, зупинка Героїв Дніпра, молоко, молозиво, м’ясо, сало, яйко, синє небо над головою кожної святої неділі, ей, матко, моя матко, виховуй мє гладко, від неділі до неділі, як червоне ябко).

Раптом Габа усвідомив, що, по-перше, заснув на кілька хвилин, а по-друге, що всі ці кілька хвилин знову їхав не в той бік, що потрібно. Втома, вона така, жіночка підступна й працьовита, ніколи не припиняє обробляти твій мозок. Габа позіхнув, озирнувся на спини останніх пасажирів і вийшов із потяга. Постояв кілька секунд, відчуваючи, що минуле п’ятихвилинне забуття щось у ньому змінило, пересмикнув плечима (якась лиха сила пересмикнула всім тужавим тілом, перегнула його, скрутила болюче поранені кості) і перейшов на протилежний бік платформи.

Так про що я, власне? Ага, так. Пане Йоане. «Одкровеннє», звісно, відпрацьовано суто метафорично, так нібито мовити, в постмодерні, можливо, подекуди в сюрреалізмі, біблійному символізмі тощо. З погляду вежі зі слонових кісток. Але міг би він звернутися і чесно, незважаючи на століття майбутнього (минулого) простору, сказати прямо: ви, українці, знайте, як ото російський каганат почне бомбардування Месопотамії, значить, вселенський капут біля вас уже маячить. Буквально не за лісами, не за горами, а за «барбаканом» та «купідоном».

І знову їхав він під землею, підглядаючи іноді у мапу на темному вікні, за яким вгадувалася безкінечна темрява довгих вологих тунелів, насичених відбитками людей, які назавжди залишили їх тут. Образи, натхнення, обличчя, думки, життя і смуток, теплі, наглі, та все ж таки не остаточні смерті sapiens sapiens, приречені на вічні часи зоставатися в цьому натовпі, в цих сутінках, у цій луні, що ходить підземеллям метрополітену від самого початку часів. У свій час поточна доба сходить нанівець, двері зачиняються, наступна станція — вічність, і до самого ранку тіні продовжують рухатися між стінами тунелю. Тіні забутих предків. Думають, що вони люди, що хтось їх чекає на тому кінці їхньої безнадійної подорожі.

Метро вбирає в себе людське, акумулює, перетворює на потойбічне. Три хвилини у цьому потязі — і людина більше собі не належить, ніколи себе не побачить, хоча, само собою, і не забуде ніколи. Минатимуть миті, складатимуться у хвилини й години, підійдеш до свічада і скажеш йому: я твоє чадо. А воно сколихнеться темною водою і відповість: ніяке ти не чадо, а звичайнісінький вилупок, просте віддзеркалення, бро.

Коротше кажучи, навіть віслюкові ясно: слідкуєш ти за мапою чи ні — рух поїздів метрополітену від цього не залежить. Як і твоє життя загалом. Це смішно, звичайно, постійно вдивлятися в червону, зелену та синю лінії. Це маячня. Навіть якщо твої підозри справедливі, і ці лінії, як і все в цьому прекрасному місті, кожної хвилини змінюються на щось протилежне («зрада-перемога», суто українська форма дуалізму «тіло-дух»),