Читати книгу - "Пісня Соломона"

— вийти з вітальні, коли у плечі б’є гомін кумасиних голосів, відчинити важкі подвійні двері до їдальні, прослизнути сходами вгору, повз усі спальні, й не привернути уваги Ліни й Корінтіанс, що сидять, наче боввани, за столом, заваленим клаптями червоного оксамиту. Пополудні його сестри робили штучні троянди. Яскраві, мертві квіти лежали в кошиках довгі місяці, аж доки ґергардтів торговець посилав двірника Фредді сказати дівчатам, що ті можуть передати наступну партію товару. Коли хлопчикові вдавалося прокрастися повз сестер й уникнути їхніх злобних зачіпок, він уклякав у своїй кімнаті біля підвіконня й вкотре задумувався, чому йому судилося лишатися на землі. Тишу, що тоді заливала лікарів дім, порушував лише гомін кумась за тістечками. Неспокійну тишу, бо невдовзі її мав обірвати Мейкон Дед.

Кремезний, крикливий, скорий на ґвалтовний гнів, Мейкон держав усю родину в чорнім тілі страху. Його ненависть до жінки відсвічувала й іскрилась у кожному слові до неї. Його розчарування дочками осідало на них, наче попіл, додавало матовости їхній ґлянцюватій шкірі, придушувало веселі нотки в тому, що мало бути дівочими голосами. Під палючим морозом його погляду дочки спотикалися на порозі й та впускали сільничку на білок варених яєць. Спосіб, у який батько відбирав дочкам привабливість, дотепність, самоповагу, — то було єдине, що їх збуджувало в житті. Без напруги, без нервозности, яку сіяв навколо себе Мейкон, вони не знали, що діяти з собою. Коли його не було, гнули шиї над криваво-червоними клаптями оксамиту й нетерпляче ждали батькової появи, а дні його жінки Рут починалися мовчазним заціпенінням від чоловікової погорди й закінчувалися пожвавленням, викликаним цією погордою.

Зачинивши двері за пополуденними гостями, вона дала зійти зі своїх уст легкій усмішці та стала готувати їжу. Її страви, як вважав чоловік, годі було їсти. Рут старалася щосили, але все одно не вміла догодити.

Надумавшись, що тістечка навряд чи сподобаються чоловікові, Рут вирішила зробити яблучний десерт. Вона так довго молола телятину й воловину на котлети, що й про свинину забула. Мала ще зішкварити солонину на підливу до м’яса, тож не було вже часу готувати десерт. Господиня кинулася похапцем накривати на стіл. Розгорнувши білу льняну скатертину й накидаючи її на гарний, з червоного дерева стіл, Рут вкотре вже зиркнула на велику пляму від води. Завжди, коли застилала стіл чи просто проходила їдальнею, вона дивилася на цю пляму. Як доглядача маяка тягне до віконця ще раз глянути на море, як в’язню кортить упіймати промінь сонця під час виходу на прогулянку, так і Рут кілька разів на день манило зиркнути на цю пляму. Жінка знала, що цей водяний знак там, завжди буде там, але потребувала пересвідчуватися, чи так воно насправді. Як доглядач маяка чи в’язень, мала цю річ за швартов, за точку опори, за щось певне й наочне, яке дає їй знати, що світ ще існує, що життя не сон. Що й сама Рут живе своїм нутром, і припустити таке можна лише завдяки тому, що добре знана річ завжди на місці, поза межами тіла.

Рут мала таке відчуття навіть у яскинях сну, навіть коли їй не снилось і не гадалось про цю пляму. Ох, безконечні розмови точилися з дочками й гостями про те, як вивести цю відмітану, чим закрити той єдиний ґандж на чудовій деревині: вазеліном, тютюновим настоєм, йодом. А може б, так пошліфувати піском і натерти льняною олією? Рут усе перепробувала. Та її погляд додавав плямі тривкости; з плином часу та ставала ще виразнішою.

Розпливчастий сірий кружок позначав місце, де за лікаревого життя стояла ваза, щодня повна свіжих квітів. Щодня. А коли не було квітів, їх заміняли композиції з листя, поєднання галузочок і ягід, вербових котиків, соснових віток... Завжди там щось стояло, щоб увечері було гарніше за столом.

Як на батька, це була риса, що відрізняла його сім’ю від інших, серед яких жилося. Як на дочку, це був символ витонченої елеґантности, що в ній Рут, як сама вважала, прожила дитинство. Коли Мейкон одружився з нею й перебрався до лікаревого будинку, ця річ і далі прикрашала стіл. Якось Рут подалася через найнебезпечніший у місті квартал до берега назбирати трохи сплавного гілляччя. Перед тим побачила була композицію з таких гілок і висушених водоростей у газетній рубриці для рукодільниць. Був вільглий листопадовий день, на той час лікар уже лежав паралізований і харчувався ріденькими стравами в ліжку. Вітер шарпав її спідницею навколо щиколоток і студив ноги крізь шнуровані черевики. Повернувшись додому, Рут мусила натерти стопи теплою оливковою олією. В обід, коли за столом сиділи тільки вони удвох, жінка обернулася до чоловіка й спитала, чи подобається йому ця композиція.

— Більшість людей не помічають таких речей. Дивляться, але не бачать нічого гарного в них. Не розуміють, що природа створила ці речі в цілковитій досконалості. Глянь-но на них збоку. Гарні, правда?

Чоловік глипнув на гілочки й бежеві стрічки водоростей і, не рушивши головою, відказав:

— У цій курятині червоні кості. А Гарнір має бути з цілих картоплин. М’ята картопля — то не страва.

Рут лишила водорості у вазі, аж поки вони розпалися. Згодом, коли стебла й листки повідпадали й лежали засхлі та бурі на столі, вона змела сміття і сховала вазу. І пляма від води, усі ці роки прикрита вазою, тепер впадала в око. А що була на видноті, то й поводилася по-рослинному. Розцвіла величезною сірою замшевою квіткою, пульсувала, наче в гарячці, й зітхала, як рухлива піщана видма. Втім, могла бути й нерухомою. Терплячою, спокійною й нерухомою.

І з цим швартовом годі було щось удіяти, хіба що прийняти його як належне та справджувати на ньому якусь ідею, підтримувати її. А щоб сяк-так перебути день від світанку до присмерку, треба було чогось іншого: втіхи, ласкавого дотику, ніжного пригортання. Тож Рут прокидалася з простодушної нікчемности й вимагала своєї частки втіхи, зваривши вечерю, якраз перед приходом чоловіка з контори. То була одна з її двох потаємних розкошей, і цієї розкоші Рут зазнавала від сина, тим приємнішої, що все діялося в одній і тій самій кімнаті. Тут панував вогкий зелений півсутінок, світло сочилося крізь самшит знадвору при вікні. Саме цю кімнатку лікар називав своїм кабінетом. Крім швейної машинки у кутку біля манекена, було там крісло-гойдалка та ще ослінчик під ноги. Ось тут Рут сиділа, пригорнувши сина до лона, вдивляючись кудись далеко крізь примружені повіки та слухаючи, як він ссе груди. Вдивлялася не