Читати книгу - "Пісня Соломона"

Одна з медсестер, прагнучи дати трохи ладу цьому сум’яттю, повела чіпким оком навколо себе. Спинилася на дебелій жінці, якій, здавалося, до снаги було б і землю зрушити. Аби лиш захотіти.

— Гей, ти! — сказала медсестра, рушивши до огрядної молодиці. — Це твої діти?

Дебела жінка неквапно повернула голову. Від неввічливого звертання її брови поповзли вгору. Одначе, побачивши, хто це озвався, вона опустила брови й приховала погляд.

— Слухаю вас, мем.

— Пошли когось до служби швидкої допомоги. Хай там скаже, щоб негайно сюди прийшли. Пошли цього хлопця. Ось цього.

Медсестра тицьнула пальцем на п’яти-шестирічного хлопчика з котячими очима.

Опасиста молодиця ковзнула поглядом із пальця на дитину.

— Це Гітара, мем.

— Га?

— Гітара.

Медсестра глянула на молодицю так, наче почула щось по-турецькому, і стисла губи. Ще раз зиркнула на хлопчика з котячими очима, сплела пальці й дуже повільно проказала:

— Слухай, хлопче. Піди-но за шпиталь. Там є двері. На них написано: ш-в-и-т-к-а д-о-п-о-м-о-г-а. За тими дверима — дядьки. Скажи їм, щоби притьмом прибігли сюди. Та йди ж бо. Мерщій!

Вона розплела пальці. Понукуючи, загрібала долонями морозне повітря. Немовби шльопанців давала.

Чоловік у коричневому підійшов до неї, видихаючи клубочки пари.

— Сюди вже їдуть пожежні автомобілі. Краще б вам повернутися до лікарні. Бо інакше змерзнете на качан.

Медсестра кивнула.

— Мем, не «швитка», а «швидка», — зауважив малюк. На півночі Сполучених Штатів він був новачок. Тільки-тільки почав опановувати науку розмовляти з білими.

Але мем уже пішла собі, потираючи закляклі руки.

— Бабусю, вона сказала «т» замість «д».

— І тикала замість викати. І про «будь ласка» забула.

— Бабусю, а він стрибне?

— Дурноверхі на все здатні.

— Хто він?

— Страховий агент. Без царя в голові.

— А хто ця леді, що співає?

— Ой, дитинко, це — пропаща жінка.

Однак вона всміхалася, поглядаючи на співачку. Хлопчик однаково уважно слухав виступ і дивився на людину, що змахувала крилами на вершку шпиталю.

Натовп трохи захвилювався, бо хтось уже спровадив сюди поліцію. Кожне знало містера Сміта. Двічі на місяць він приходив до їхніх домівок, щоб узяти долар і шістдесят вісім центів, а потім записати в жовтій квитанції дату й величину півмісячного внеску. Найчастіше ж записував тижневий внесок — вісімдесят чотири центи. Люди боргували за півмісяця чи й більше та вічно обіцяли агентові, що колись розрахуються наперед. Отим обіцянкам передували зауваження, що містер Сміт зарано прийшов.

— Що, ви вже знову притарабанилися? Та я ж, здається, зовсім недавно вас спровадив.

— І дивитися на вас не можу. Їй-бо, не можу.

— Я так і знав. Тільки-но розживуся на ламану копійчину, а ви вже тут як тут. Знай доїте та й доїте. Цікаво, що думає про вас президент Гувер?

Кпили з нього, ображали його, намовляли дітей брехати йому, що батьки хворі, пішли кудись чи поїхали до Піттсберґа. А ось страхові жовті аркушики люди шанували, дбайливо складали їх у коробки з-під взуття, разом із квитанціями про квартирну плату, свідоцтвами про одруження та нечинними вже фабричними перепустками. Протягом цих візитів містер Сміт безперестанку всміхався й не зводив погляду з ніг своїх клієнтів. На роботу він одягав акуратний костюм. Його домівка нічим не була краща від інших. Ніхто не чув, щоби Сміт мав коли-небудь якусь жінку. У церкві аґент мовчав, хіба що час від часу озивався належним «амінь». Ні з ким він не зачіпався, вечорами ніколи не виходив із дому, тож усі мали його за порядного. Погано лише, що в їхньому сприйнятті Сміт нерозривно був пов’язаний із хворобами та смертю. Інша річ — будинок Північнокаролінської страхової компанії, коричнево намальований на звороті кожної жовтої квитанційки. Не пізнати було на зображенні жодного з цих лих.

Стрибок із даху став найбільшою дивовижею з усього того, що вчинив Сміт. Ніхто й не гадав, що цей чоловік здатен на таке. «Повикаблучується, ото й усе, — бурмотіли одне одному глядачі. — Але хто б міг подумати!»

Співачка стихла. Мугикаючи під ніс, вона пробралася крізь юрбу до жінки з оксамитовими пелюстками, яка й досі трималася за живіт.

— Тобі, голубонько, треба сидіти в теплі, — шепнула вона вагітній, злегка торкнувшись її ліктя. — Наступного ранку прилетить лелека.

— Та невже! — обізвалася жінка з пелюстками. — Завтра вранці?

— Наступний ранок завжди завтрашній.

— Не може бути, — заперечила вагітна. — Заскоро.

— Не заскоро. Саме впору.

Жінки задивилися одна одній у вічі. Зненацька натовпом прокотився гучний зойк — тремтливе «у-у-у». На якусь мить страховий аґент згубив рівновагу й відчайдушно силкувався втриматися на дерев’яному трикутнику, що височів над куполом. Жінка в моряцькій шапочці знову завела:

Миленького нема,

Милий мій відлетів...

Тим часом у середмісті пожежники одягалися в однострої. Заки доїхали до «Милосердя», містер Сміт побачив трояндові пелюстки, почув спів і стрибнув із купола.

Наступного дня в «Милосерді» вперше за всю його історію народилося негренятко. Мабуть, новонародженому таки далися взнаки ті блакитні шовкові крила. Ще у свої чотири роки дійшовши того самого висновку, що й колись містер Сміт: ширяти в небі можуть лише птахи й літаки, — хлоп’я зневірилось у самому собі. Жити й не могти літати — усвідомлення цього засмучувало й опустошувало малюка до такої міри, що його вважали тупаком навіть жінки, які не відчували ненависти до малюкової мами. Ну а ті, що відчували, що приймали її запрошення на чай, що заздрили її батьківському дванадцятикімнатному великому похмурому дому та зеленій автомашині-седану, називали хлопчика своєрідним. А ті, які знали, що дім радше тюрма, ніж палац, що седан «Додж» тільки про недільні виїзди, співчували Рут Фостер та її пісним-прісним дочкам і казали, що хлопчик потайний. Ба навіть якийсь загадковий.

— А чи не в сорочці він народився?

— Треба було висушити її, відварити й дати малому напитися. Якщо ви цього не зробили, до нього приходитимуть привиди.

— Ви вірите в це?

— Та ні, але старі люди так кажуть.

— Так чи сяк, а він все одно потайний. Гляньте-но на його очі.

Вони перемелювали на язиках скорі на випічку тістечка й раз у раз заглядали хлопчикові в очі. З усіх сил він намагався витримати це випробування. Допіру, благально зиркнувши на матір, діставав дозволу покинути кімнату.

Це було неабищо