Читати книгу - "Тримай мене міцно"

з палицею у руці. Його чорні очі пильно дивилися на неї. Раптом сонячний промінь впав на його перстень. Він зблиснув, наче вогник, і Марія на секунду замружилась. Коли вона відкрила очі, чоловіка вже не було. Жінка розгублено шукала його очима, оглядалася, намагаючись спіймати мить, яка невтримно вислизала від неї, але все марно…

— Агов, Маріє, ти мене чуєш?

Марія, зненацька вихоплена з паралельної реальності, розгублено повернула голову.

— Що?

— Я кажу, він хоче купити твою картину «Польові квіти».

Марія вже майже повернулася з іншої реальності. Ще одне зусилля.

— А, чудово! А хто він? Ти про нього щось знаєш?

— Знаю тільки, що приїхав із Німеччини, має там власний маєток. Неначе дворянського роду чоловік. Непростий, коротше кажучи. Дивися, не впусти можливість познайомитися.

— Ти ж знаєш, я не полюю за чужими грошима і титулами, — сказала Марія. У її зелених очах промайнула посмішка.

— А раптом прийде кохання?

— Ну от як прийде, тоді буду думати, що з цим робити.

— А ось і він.

Марія подивилася у той бік, куди показувала Катерина. Доволі симпатичний чоловік середнього віку, у темному костюмі та білій сорочці, пробирався до них крізь юрбу.

— Доброго дня! — сказав він.

Низький голос з легким акцентом. Приємна усмішка. Холодні сірі очі.

— Доброго дня! Рада вас бачити! — відповіла Катерина і граційно простягла руку для привітання.

— Навзаєм! — промовив чоловік.

Він злегка нагнувся і поцілував руку.

— Познайомтесь — це Марія. А це Лео.

Марія простягла руку, Лео поцілував її та підняв на жінку очі. Несподівано їй стало якось незатишно.

— Дуже приємно! — сказала Марія і зіщулилась.

— Давно мріяв познайомитися з вами. Ви не тільки чудовий художник, але і дуже гарна жінка.

— Дякую!

Він перевів погляд на Катерину.

— То коли я можу забрати картину?

— Коли вам буде зручно.

— Завтра я пришлю по неї свого менеджера.

— Добре, я чекатиму.

Він подивився на Марію. Сіро-сталевий погляд. Вона відчула, як раптом сильний холодний вітер овіяв її обличчя, хоча у галереї не було протягів.

— Пані Маріє, у мене є одна мрія, і ви могли б її здійснити, — сказав Лео і глянув на неї.

Вона мимоволі здригнулася від холоду.

— Я? Яким чином?

— Я завжди хотів подивитися, як народжується справжнє мистецтво. То чи не дозволили б ви побувати у вас у студії та бути присутнім на ваших замальовках з натури?

Ввічлива посмішка з’явилася на її гарних вустах.

— Добре, буду рада допомогти здійснити вашу мрію. Приходьте завтра. Катя дасть вам адресу.

— Я вам дуже вдячний! Ви добра фея! А зараз я маю йти. Бувайте!

— Бувайте!

Лео вклонився і пішов до виходу.

— Ну як враження? — запитала Катерина.

Марія намагалася зібрати докупи свої відчуття.

— Симпатичний. Але я відчуваю якусь дивну ауру навколо нього.

— Не придумуй. Гарний чоловік, і не бідний.

«Адже вона дійсно бажає мені найкращого».

— Добре, я подумаю, — сказала Марія. — А то ти не відчепишся.

Їх дзвінкий сміх розчинився у натовпі.

— Просто я хочу, щоб у тебе все було добре не тільки в роботі, а і в особистому житті, - відповіла Катерина.

— Дякую, мені приємно, що ти за мене переживаєш, — посміхнулася Марія і з любов’ю подивилася на подругу.

* * *

Теплий легкий вітерець лагідно торкався обличчя, колихав фіранки, тихо муркотів неспішну пісню. Троянди кивали у такт мелодії та щасливо посміхалися. Раптом у цей затишний казковий світ увірвався вхідний дзвінок. Марія відійшла від вікна і відчинила двері. На порозі стояв Лео з величезним букетом троянд.

— Доброго ранку! — сказав він і посміхнувся.

— Доброго ранку! Рада вас бачити.

Вітерець несподівано перестав співати свою пісню. Лео простягнув букет.

— Це для вас!

— Дякую! Вони дуже гарні!

— Не настільки, як ви, — відповів Лео.

Марія посміхнулася.

— Будь ласка, проходьте! — сказала вона. — Почувайтеся, як удома!

Лео повільно пройшов до вітальні, роздивляючись навкруги. Марія взяла вазу і поставила у неї троянди.

— Яка незвичайна кімната! — промовив Лео. — Все таке нетривіальне. Інтер’єр завжди розкриває характер свого власника.

Марія поглянула на нього, але холодні сірі очі не пускали її вглиб. За ними вона ніяк не могла роздивитися його внутрішню сутність, хоча зазвичай вона робила це з першого разу, як тільки зазирала людині в очі. Дивний чоловік. Незвичайний.

— І що він вам розповів про мене? — поцікавилася Марія.

— Ну, наприклад, що ви дуже творча і неординарна особистість. Хоча про це мені вже давно розповіли ваші картини.

Несподівано почулися швидкі кроки, і до кімнати влетіла Даринка. Раптом вона різко зупинилася і підозріло подивилася на Лео. Марія підійшла до Даринки та обняла її за плечі.

— Познайомтеся — це моя дочка Даринка.

— Яка гарна дівчинка! Привіт!

Даринка притулилася до Марії і мовчки втупилась у чоловіка.

— Даринко, чому ти не відповідаєш на привітання? — лагідно запитала жінка, пильно вдивляючись у обличчя доньки.

— Доброго ранку! — відповіла дівчинка. Її великі блакитні оченята роздратовано дивилися на незнайомця. Раптом Даринка побачила троянди. Вона обняла Марію і спідлоба подивилася на Лео.

— А мама більше любить польові квіти.

— Дуже шкода, що я не спитав про це завчасно.

— Троянди дуже гарні! — сказала Марія і мило посміхнулася чоловікові.

Лео підійшов до Марії трохи ближче.

— То чи пощастить мені сьогодні зазирнути у ваш творчий процес? Чи ви передумали? — запитав він.

— Звичайно, пощастить. Я зазвичай дотримую обіцянки. Прошу.

Марія поцілувала Даринку, потім підійшла до столу, взяла палітру та мольберт.

— Дозвольте вам допомогти, — промовив Лео і забрав у неї мольберт.

— Дякую! — Жінка подивилася на доньку. — Слухайся бабусю, люба! Я ненадовго!

— Добре, мамусю! — пухкі рожеві губки ніжно посміхнулися мамі.

Марія і Лео вийшли з будинку. Даринка підскочила до столу, вийняла із вази троянди і викинула їх у відчинене вікно. Теплий легкий вітерець ніжно огорнув її миле личко та світлі коси і знову заспівав свою тиху пісню.

* * *

Марія та Лео ішли по квітучому лугу. Пташиний спів завмер десь у його глибині. Запашні трави неначе застигли в німому здивуванні. Навіть комахи не порушували цієї безмовності природи. Тиша поглинула її.

— То ви одна виховуєте доньку?

Марія здригнулася від несподіванки. В його погляді була неприхована цікавість. Її очі інстинктивно замружились.

— Разом із моєю мамою.

— Вибачте, що запитую… Ви розлучена?

— Ні. Я вдова.

— Пробачте.

— Нічого.

Марія зупинилася. Вдалині було видно річку.

— Ось це місце. Воно особливе. Таке дивовижне повітря.

Лео поставив мольберт і теж почав роздивлятися навкруги.

— Так, гарне місце. — погодився він. — Ви любите природу?

— Дуже. Вона чудодійна. Дає мені сили. Я тут неначе відроджуюсь.

Вода у річці так виблискувала, аж