Читати книгу - "Домбі і син"

— Капітане Катле, — мовила місіс Мак-Стінджер, — якщо ви бажаєте забути старі незгоди і відсвяткувати кінець парубоцтва вашого друга, а мого чоловіка, то ласкаво просимо з нами до каплиці. Тут є дама, — місіс Мак-Стінджер обернулася на одну із них, безстрашнішу, — моя дружка, яка охоче стане під вашу опіку, капітане Катле.

Куций джентльмен у високім капелюсі, що, схоже, був чоловіком другої леді і явно торжествував, що і його ближньому судилася його доля, хутко посунувся і передав даму капітанові. Дама зараз же ухопилася за нього і, зазначивши, що час не жде, твердо звеліла рушати.

Страх за друга, — не без домішки страху й за себе (бо в першу хвилину вхопила його невиразна тривога, чи не повінчають його насильно, але допомогла обізнаність із цим обрядом, і, згадавши про законний обов’язок говорити щоразу «так», він збагнув, що доти буде в особистій безпеці, доки на кожне питання виразно й рішуче відповідатиме «ні»), — вкинув капітана у рясний піт, і він якийсь час не тямив ані того, куди і як рухається процесія, колорит якої він поповнив, ані того, що йому говорить мила супутниця. Та коли хвилювання трохи вляглося, довідався від цієї дами, що вона — вдова містера Бокама, який служив у митниці, що вона — найближча приятелька місіс Мак-Стінджер, яку вважає зразковою представницею їхньої статі, що вона чимало чула про капітана і сподівається, що він розкаявся у колишніх своїх гріхах, що, хочеться їй думати, містер Якчіп розуміє, яке щастя йому припало, хоча, їй здається, чоловіки не завжди розуміють, у чому те щастя полягає, поки його не втратять, — і таке інше у тому ж плані.

Капітан не міг не помітити, що місіс Бокам зорила за нареченим, і, коли похід наближався до заїзду чи якогось іншого завулку, куди легко було шмигнути, завжди була готова перейняти його при спробі втекти. Друга дама, разом зі своїм чоловіком, куцим джентльменом у високім капелюсі, згідно з умовленим планом, теж малися на бачності, а місіс Мак-Стінджер, зі свого боку, так міцно тримала бідолашного, що всяка спроба самопорятунку за допомогою втечі була приречена на провал. Факт цей був очевидний для всіх, і простий народ виражав своє ставлення до нього веселими жартами та вигуками, що їх місіс Мак-Стінджер сприймала з непохитною байдужістю, а сам Якчін, здається, не сприймав зовсім.

Капітан не раз намагався зв’язатися з філософом за допомогою хоча б звукового чи зорового сигналу, та завжди зазнавав поразки — по-перше, через пильність сторожі, а по-друге, — через властиву Якчілові нездатність звертати увагу на будь-які сигнали з найближчого оточення. Нарешті вони підійшли до каплиці — охайної, чисто побіленої будівлі, нещодавно заорендованої превелебним Мельхіседеком Хаулером, який, зглянувшись на благання парафіян, ласкаво дозволив світові поіснувати ще два роки, але повідомив, що тоді вже він неодмінно мусить загинути.

Поки превелебний Мельхіседек відчитував низку імпровізованих молитов, капітан знайшов хвилину, щоб шепнути нареченому:

— Як настрій, хлопче, як настрій?

Забувши про присутність превелебного, — що можна було виправдати тільки розпачливістю його становища, — Якчіп відповів:

— До біса поганий

— Джеку Якчіпе, — шепотів капітан, — ви все оце чините з власної волі?

— Ні, — відповів Якчіп.

— Чому ж тоді ви це чините? — цілком логічно поцікавився капітан.

Якчіп, усе ще і, як завжди, з незворушним обличчям, — дивлячись на протилежну сторону світу, не відповів нічого.

— Чому б вам не звернути з курсу?

— Га? — шепнув Якчіп із проблиском надії

— Звернути з курсу, повторив капітан.

— Який толк? відповів пропащий мудрець. — Вона знову мене вполює.

— А ви спробуйте! — відповів капітан — Веселіш! Ну! Саме час Звертаєм, Джеку Якчіпе?

Та Джек Якчіп, замість скористатися порадою, жалісно прошепотів:

— Все те почалося з вашої скрині. І пощо я зголосився провадити її в порт!

— Я ж думав, хлопче, — пробелькотів капітан, — то ви взяли над нею гору, а не навпаки. — Ви, чоловік з такими думками!

Містер Якчіп тільки стиха застогнав.

— Ну-бо! — штовхнув його ліктем капітан. — Саме час! Звертайте! Я вас прикрию. Час не жде. Якчіпе! То ж свобода! Ну, раз!

Якчіп не ворухнувся.

— Якчіпе! — шепнув капітан. — Два!

Якчіп не наважився й на два.

— Якчіпе! — напосідав капітан — Свобода ж! Три? Зараз або ніколи!

Якчіп не наважився й на цей раз, і вже навіки, бо місіс Мак-Стінджер тут-таки його одружила.

Наймоторошніше враження під час церемонії справили на капітана незглибимий інтерес, що його виявляла до всього Юліана Мак-Стінджер, і лиховісна зосередженість, з якою ця повна обіцянок дитина — вже нині жива копія своєї матусі — спостерігала за веденням обряду. Бо побачив за цим капітан безконечну вервечку пасток на рід чоловічий, побачив віки утисків та гніту, що судились його моряцькому племені. Це було, видиво більш вікопомне, аніж незламна стійкість місіс Бокам і другої дами, ніж торжество куцого джентльмена у високім капелюсі, ніж навіть камінна невідступність самої місіс Мак-Стінджер. Чоловіча парость Мак-Стінджерів мало розуміла з того, що відбувалося, то й цікавилася менше, зайнята переважно топтанням один одному по ногах, однак на контрастному тлі цих капосних недолітків ще колоритніше виділялася скороспіла жіночість Юліани. Ще рік-два, — подумав капітан, — помешкати в одному домі з цією дівицею було б рівноцінне самогубству.

Церемонія закінчилася одностайним наскоком юних Мак-Стінджерів на містера Якчіпа, якого вони привітали чулим ім’ям батька, випрохуючи по півпенні. Коли ці сплески емоцій ущухли і процесія вишикувалася до виходу з каплиці, сталася затримка, викликана несподіваним вибухом почуттів з боку Олександра Мак-Стінджера. Це миле дитя, що йому каплиця, в яку входилося ще для чогось, крім звичайних молінь, асоціювалася, очевидно, з нагробками, вбило собі в голову, що його маму зараз будуть хоронити і заберуть від нього назавше. Охоплений розпукою, малий щосили заверещав і аж посинів. Та хоч як розчулили його матір ці докази ніжної прив’язаності, але опуститися у відповіді на них до