Читати книгу - "Домбі і син"

Пастиру одружитися… і саме з місіс Пастир… без того, щоб… щоб не виголосити за них тост, то хай же, — сказав містер Тутс, втупивши очі в дружину, немов шукав у ній натхнення для злету, — хай же смолоскип Гіменея буде їм маяком радощів, а квіти, що ними сьогодні стелили ми їхню стезю, — го… гонителями… смутку!

Докторові Блімберу, що кохався в метафорах, вельми сподобався цей тост і він сказав: «Дуже добре, Тутсе. Далебі, дуже добре сказано, Тутсе!» — і закивав головою, й заплескав у долоні. Містер Пастир у відповідь і собі виголосив гумористичний спіч із сентиментальними вкрапленнями Далі містер Альфред Пастир, М.Г Н., був щасливий випити за здоров’я доктора й місіс Блімберів, а містер Пастир, Б.Г.Н., не менше щасливий — за здоров’я серпанковидих дружок. Ще далі доктор Блімбер гучним голосом виклав кілька думок у стилі пасторалі про очерети, серед яких вони з місіс Блімбер мали намір оселитись, і бджіл, які бринітимуть круг їхньої хижки Невдовзі, оскільки докторові очі почали якось дивно кліпати, а зять його вже давніше зауважив, що час придумано для рабів, і спитав містера Тутса, чи той уміє співати, розсудлива місіс Блімбер розпустила зібрання і посадила вельми стриману та спокійну Корнелію в диліжанс разом з її обранцем.

Містер і місіс Тутс подались до Бедфордського готелю (де місіс Тутс уже бувала колись, за старих часів, ще під своїм дівочим прізвищем Ніппер) і знайшли там листа, якого містер Тутс читав так неприродно довго, що місіс Тутс аж злякалася.

— Переляк ще гірший, ніж утома, Сюзанночко, — сказав містер Тутс. — Заспокойся, прошу тебе.

— Од кого це? — спитала Сюзанна.

— Од капітана Джілса, серце, — відповів містер Тутс Тільки не хвилюйся. Уолтерс і міс Домбі їдуть додому!

— Голубчику, — мовила місіс Тутс, пополотнівши й підхопившися з канапи, і не пробуй мене обдурити, це марна справа, вони вже приїхали — в тебе на обличчі написано.

— Найнезвичайніша жінка! — у пориві захоплення скрикнув містер Тутс. — Маєш цілковиту рацію, серце, — вони вже приїхали. Міс Домбі бачилася з батьком, і вони помирилися!

— Помирилися! — сплеснула руками місіс Тутс.

— Голубонько, — мовив містер Тутс, — прошу тебе не хвилюйся. — Згадай про медика. Капітан Джілс каже… власне, не каже, це я так здогадуюся з його слів, що міс Домбі забрала свого нещасного батька з його колишнього дому у той, де вони з Уолтером живуть, що він там лежить тяжко хворий, гадають, при смерті, і що вона день і ніч сидить коло нього.

Місіс Тутс гірко розплакалася.

— Згадай, Сюзанночко моя, згадай, коли можеш, про медика! — промовив містер Тутс. — Коли не можеш, то пусте… але постарайся-таки і згадай!

Його дружина, у якій раптом воскресла колишня Ніппер, так палко благала відвезти її до її панночки, її неоціненної горлички, її рідної дівчинки і таке інше, що містер Тутс, чиє співчуття і захоплення не знало меж, згодився від щирого серця, і вони вирішили зараз же їхати і своєю появою відповісти на капітанів лист.

Чи був то якийсь таємничий зв’язок між подіями, а чи просто збіг обставин, тільки того ж таки дня капітан (до якого їхали містер і місіс Тутси) і сам вступив на встелену квітами шлюбну стезю — щоправда, не як головна, а як співучасна особа. Сталося це випадково і ось як.

Після хвилинної зустрічі з Флоренс та її немовлям, яка принесла йому незмірне задоволення, та після довгої розмови з Уолтером, капітан пішов прогулятися, відчуваючи потребу пороздумувати на самоті над непевністю діянь людських та глибокодумно похитати своїм лискучим капелюхом над нещастям містера Домбі, яке розбудило в щедрій і простій його душі найживіше співчуття. Капітан геть посмутнів би від думок про нещасного джентльмена, коли б не згадка про немовля, котра, зринаючи, щоразу сповняла його такою всепереможною втіхою, що він не раз, у приступі радості, заходився сміхом, ідучи, і підкидав та ловив свого лискучого капелюха, чим вельми дивував перехожих. Блискавичні перепади від світла до тіні, на які наражали капітана ці дві суперечні теми його роздумів, так болісно відбивалися на його самопочутті, що він відчув необхідність заспокоїти їх тривалою прогулянкою і, оскільки вплив гармонійних асоціацій своє робить, вибрав для цієї мети колишні свої околиці, верстаючи путь між осель щогловиків, весловиків, лебідчиків, пекарів-галетчиків, кочегарів, матросів, поміж котлів для смоли, каналів, доків, канатних містків та інших заспокійливих об’єктів.

Усі ці мирні краєвиди — особливо в портовому районі Лаймхаус-Хоула — настільки благотворно вплинули на капітана, що до нього повернувся спокій душі, і він навіть розважав її, мугикаючи баладу про Чарівну Піг, коли раптом, завернувши за ріг, остовпів і онімів перед тріумфальною процесією, що посувалася йому назустріч.

На чолі разючого видовища ступала вже відома нам завзята місіс Мак-Стінджер, що з невблаганно рішучим виглядом і унікальним годинником на непробивних грудях, у якому капітан одразу впізнав власність Якчіпа, вела під руку не когось іншого, як самого мудрого моряка, а він покірно, з безтямно-печальним виразом бранця, якого волочать у чужий край, давав себе вести. За ними, торжествуючи, виступали всі до одного юні Мак-Стіндже-ри. За ними дві дами грізно-непохитної зовнішності, які вели куцого джентльмена у високім капелюсі і теж торжествували. В кільватері рухався Якчіпів юнга, що ніс парасольки. В цілому всі йшли струнким маршем, і моторошно-бравий дух, що витав над товариством, переконливо свідчив (не кажучи вже про безстрашні обличчя дам), що була то жертовна процесія і що жертвою був Якчіп.

Першим порухом душі капітанової було тікати світ за очі. Такий же, здається, був і перший порух Якчіпової душі, попри всю видиму безнадійність такої спроби. Однак тут із лав процесії видерся радісний крик, а за ним Олександр Мак-Стінджер з розкритими обіймами, і капітан здався.

— Ну, капітане Катле! — сказала місіс Мак-Стінджер — Оце так зустріч! Та я вже не серджуся. Можете не боятися, капітане Катле, — я вам ніяких закидів не робитиму. Хочу іти до вівтаря в іншому настрої. — Тут місіс Мак-Стінджер примовкла, підтягнулася, набрала повні груди повітря і, натякаючи на жертву, сказала: — Мій чоловік, капітане Катле!

Безталанний Якчіп не дивився ні праворуч, ні ліворуч, ні на свою молоду, ні на свого