Читати книгу - "Вітіко"

Імператор під час відправи сидів у своєму наметі на троні з імператорською короною на голові. Навколо нього купчились німецькі та італійські князі. Під час цієї відправи він подарував Владиславу, королю Богемії, дуже коштовну королівську корону, отриману від англійського короля. Того дня цю королівську корону вдягнули королю на голову, хоча загалом королівські корони одягають лише в церкві під час великих свят: богемську корону — на Різдво, Великдень і Трійцю, а також на свята святого Вацлава і святого Адальберта, в ті дні обряд одягання корони на голову короля здійснюють єпископи Празький та Оломоуцький.

Після відправи імператор звернувся до князів:

— Ясновельможний королю Богемії, вельможні курфюрсти духовного і світського станів, герцоги, князі і пани міст, після подяки всемогутньому Богові я дякую вам за вашу службу імперії та короні. Ми досягли мети, задля якої були змушені піти до Італії. Честь і могутність збережені. Тепер лише треба, щоб ми на імперському з’їзді твердо визначили всі права та обов’язки, з’ясували, що належить кожному і що він має робити. Відновивши порядок, ми можемо спокійно повертатися додому. Ми були добріші, як і радив нам Ансельм, превелебний архієпископ Равеннський. Перед цим містом і серед нас він звертався до всемогутнього Бога і тепер знатиме, обґрунтовані його слова чи ні.

Князі відповіли вустами архієпископа Майнцького:

— Високий пане, твоя мудрість керувала справами, а ми намагалися робити те, що було нашим обов’язком. Ми дякуємо тобі за твої добрі вчинки щодо нас і за те, що ти дослухаєшся до наших порад. Нам радісно, що завдяки мирові з Міланом і завдяки майбутньому імперському з’їздові цей військовий похід і неспокій, який він приніс нашим землям на батьківщині, закінчилися.

— Високий імператоре, — заговорив тепер король Богемії Владислав, — за те, що зробили мої люди, ти вшанував мене, моїх людей і наші землі несказанною честю. Я складаю перед твоїм троном свою подяку, подяку моїх людей і подяку наших земель. Ця подяка не скінчиться, поки живе бодай один з тих, хто отак ушанований, і цю вдячність успадкують і наші нащадки. Оскільки першої мети лицарського походу на Мілан досягнуто — утверджено гідність через покарання міста, — а друга мета — справа вже не зброї, а ради, тож дозволь імені, щоб я зі своїми людьми повернувся на батьківщину. З’явилися хвороби поміж моїх людей, і вони дуже швидко поширяться. Я відчуваю, що я сам тут в Італії стаю хворий від повітря і сонця.

— Ясновельможний королю, — відповів імператор, — ти здійснив лицарський похід, вирушай із миром, дарма що нам дуже бракуватиме твоєї поради. Лікуйте хвороби, що прийшли до нас із міста, ми теж повинні негайно вирушати звідси, щоб лікувати наших хворих. Коли Господь вирішить, що я знову потребую твоєї допомоги, ти, звичайно, не відмовиш.

— Я з радістю надам її, — запевнив король.

Після цієї розмови імператор дав зняти з себе корону і мантію. Лишившись у бойовому обладунку, вдягнув шолом на голову, зійшов з трону і вийшов із намету. Там сів верхи на коня, поїхав до сьомого загону й вістрям меча подякував усім воїнам, які стояли там. Воїни радісно привітали імператора, а чехи тричі повторили цей крик.

Потім загони стали повертатись у свої табори, а імператор із князями пішов на пишну учту у великому відкритому наметі. Після учти Владислав поїхав до намету імператора попрощатися з ним. Попрощавшись потім і з князями, подався до свого табору.

У таборі Владислав провідав усі загони свого війська й подякував їм, як був дякував і на горі Високій. Повідомив про повернення на батьківщину й наказав бути наступного дня вже готовими. Проводирі і воїни кожного загону зверталися до короля зі словами, сповненими радості й шаноби.

Воїни одразу почали готуватися до повернення додому.

Поки король ще був у своєму наметі, туди з пишно вирядженим почтом приїхав імператор. Всі спішилися, люди з почту позаходили в намети, розставлені навколо намету короля, тільки сам імператор зайшов у намет до короля, а король відіслав людей, які були всередині, тож обидва монархи лишилися вдвох. Сіли на стільці, й імператор заговорив:

— Владиславе, те, що ти зробив, не забудуть, поки люди згадуватимуть те, що відбувалося на землі, й розповідатимуть про ті події. Ти зробив це сам, а за тобою інші. Я подякував тобі з причин, пов'язаних з імперією, а тепер дякую тобі з дружби, дякую за те, що ти такий, як є.

— Ти спрямував події до величного, — мовив Владислав, — і моє серце зраділо. Поряд із лицарською натурою набагато легше прагнути лицарства.

— Ми якийсь час діяли спільно, — мовив імператор, — а тепер знову розлучаємось. Ти будеш у своїх землях, а я в Італії.

— Ми будемо брати участь у справах один одного, — проказав король.

— Будемо, — запевнив імператор. — Князі і пани, радники корони, часто дотримуються лицарських думок і думають про добро. Думають також про те, що потрібно вашим землям, розмовляють і діють у згоді з тими думками. Я прошу тебе, Владиславе, лиши мені в Італії єпископа Даниїла як мудрого чоловіка, який завжди дасть пораду.

— Його дуже бракуватиме моїй церкві і моїм землям, — мовив Владислав, — але він лишиться з тобою.

— Дякую тобі, — сказав імператор, — я триматиму його, поки буде потреба, і нехай ми невдовзі