Читати книгу - "Вітіко"

Потім міланці провадили ще наради з герцогом Австрійським, з архієпископом Кельнським, з єпископом Бамберзьким, з єпископом Празьким, з Оттоном, пфальцграфом Баварським, і з канцлером Рейнальдом.

Переговори тривали багато днів. У ті дні війну між таборами і містом припинили. Проте в околицях ще блукали різні загони, траплялися сутички, пустошили будинки і лани.

У ті дні люди з різних таборів ходили одні до одних, єдналися в розмовах, мали змогу заприязнитися.

Вітіко пішов до свого тестя Генріха фон Шауенберґа і до його брата Ґебгарта фон Штауфа. Потім вони завітали до нього. Ходив до своїх друзів з Австрії, і вони ходили до нього. Друзі привели його до Генріха, герцога Австрійського, і той прийняв його шанобливо і приязно. Ходив Вітіко і до своїх друзів із табору імператора, і вони провідували його. З Велиславом, Одоленем та іншими людьми в таборі короля Вітіко ще більше зміцнив дружні зв'язки. Завдяки любові короля Богемії Вітіко здобув прихильність ще й імператора та високих панів і князів, які засвідчували йому честь.

Отак збігав час. Але табори завжди мали бути готові відбити напад міланців, які могли вигадати що-небудь.

Коли мирні переговори скінчилися, князі повідомили імператорові про поступки міланців, а міланцям — вимоги короля. Владислава, короля Богемії, призначили посередником укладання миру.

Умови миру полягали в тринадцятьох пунктах. Вінцентіус, капелан і писар єпископа Даниїла, записав їх, і сьомого дня місяця вересня ті умови прийняли. Місто Мілан мало відбудувати міста Лоді та Комо, які воно зруйнувало. Потім ті міста мали стати незалежні від Мілана. Кожен міланець від чотирнадцятьох років до сімдесятьох мав присягнути імператорові на вірність. Мілан мав заплатити дев’ять тисяч марок срібла. Мав поставити триста заручників зі шляхтичів, лицарів і простолюду. Архієпископ Міланський, граф Бяндрате, маркграф Монтферратський і консули мали засвідчити належний вибір заручників. Наявні консули склали імператорові присягу на вірність. Але в лютому народ мав обрати нових консулів, яких мав затвердити імператор. Якщо імператор буде в країні, консули присягнуть йому самому, в іншому разі двоє приїдуть до нього і складуть присягу за всіх. Решта присягне перед уповноваженими імператора. Мілан відтепер мав платити всі податки, які платив попереднім імператорам, мав відбудувати з належною гідністю імператорські замки, мав захищати мечем честь корони та імперії і давати імператорові допоміжні загони в разі його наказу. Полонених віддадуть королю Богемії, імператор поверне своїх полонених тоді, коли прибудуть заручники. Міланці мали прилюдно покаятись. Дванадцять міських консулів, яких колись призначав сам імператор, мали прийти босоніж, з оголеним мечем, пов’язаним на шию, до трону імператора і благати змилосердитись. З цими умовами Мілану знову повернуть ласку, місто перестане бути поза законом. Союзники Мілана теж брали участь в укладанні миру.

Восьмого дня місяця вересня, на Різдво Богородиці, визначили, що поставлять заручників і здійснять каяття.

Заручників того дня привели в табір богемського короля. Потім у той самий табір привели бранців, полонених і тепер, і раніше.

Після цього імператор доручив єпископам Ебергарду з Бамберґа і єпископові Даниїлу з Праги привести до імператора архієпископа Міланського Губерта ді Піровано.

Сім загонів імператорського війська вишикувались навколо трону імператора. Король Богемії, церковні та світські князі імперії, вірні феодали Ломбардської землі, чільні представники вірних міст і проводирі чужоземних воїнів зібралися в дорогих шатах поряд з імператорським троном. Позаду воїнів стояли незмірні юрби людей, які посходилися з усіх околиць.

Коли настала пора, імператор в імператорських шатах зійшов на трон, і одразу по тому надійшла процесія з Мілана. Єпископи Бамберзький і Празький вели архієпископа Міланського. За ними йшли священики архієпископської церкви, потім інших церков, із монастирів, усі з хрестами, кадилами і в пишних церковних ризах. За ними йшли дванадцять консулів, босоніж, з оголеними мечами, прив’язаними їм на шиї. Так само йшли й члени ради, міські аристократи, а простолюд ішов із зашморгами на шиях.

Архієпископ мусив пообіцяти імператорові, що свою владу над містом він утверджуватиме вже не так суворо, як раніше, а лагідно й справедливо. Після обіцянки імператор повернув йому свою ласку.

Потім на підніжки трону ступив консул Губерт ді Орто і став навколішки, всі інші теж повклякали, а Губерт заговорив:

— Могутній імператоре та господарю, світський представник Бога і суддя на землі, ми згрішили, ми коїли несправедливість і благаємо про милосердя. Ми і всі міланці схиляємо наші мечі перед твоєю могутністю, ми і всі міланці кладемо голову під твій меч.

Імператор на те відповів:

— Добре, що міланці віддали перевагу миру і що я відтепер уже не змушений завдати їм ще тяжчого лиха. Якби ви одразу обрали таку долю, можна було б уникнути багато лиха і зробити багато добра. Я більше люблю винагороджувати, ніж карати, і зауважте: я легше можу перемагати завдяки покорі, ніж завдяки війні. Отож я тепер вважатиму, що міланці підуть правильним шляхом, матимуть мою ласку, і тому касую своє оголошення поза законом і кажу, що ми всі прихмирилися. Підводьтеся з землі.

Люди підвелися. Імператор ще довго розмовляв із ними, і його слова були добрі та приязні.

Після цього такі поважні речі, як укладання миру і примирення, були закріплені урочистою церковною відправою, яку відслужив архієпископ Міланський у характерній для Мілана манері Святого Амвросія.