Читати книгу - "Моральні листи до Луцілія"

за плечима: все в нас — у майбутньому. Та найбільше у цьому вислові мені подобається те, що старим дорікають їхньою дитячістю. /15/ «Всяк, — зауважує наш філософ, — відходить із життя так, наче тільки-но народився». — Втім, бачу помилку: помираємо гіршими, ніж народжуємось. І тут наша провина, а не природи. Їй випадає ставити це на карб нам, людям, дорікаючи: «Як же ж то? Я привела вас на світ чистими — без пристрастей, без страхів, без забобонів, без лукавства й інших болячок; якими увійшли, такими й виходьте!» /16/ Справді, збагатився мудрістю той, хто помирає таким же безтурботним, яким народився. Якби ж то!.. Нині кожен із нас тремтить, тільки-но наближається якась небезпека: розгублюється, блідне, намарне ллє сльози. А що може бути ганебнішим, ніж такий неспокій на самому порозі спокою? /17/ Причина тут одна: немає, кажу, нічого доброго у нас за плечима; ми порожні, от і мучить нас постійна жага життя. Ні однісінька його частка в нас не осідає: проходить крізь нас, пропливає[99]. Всяк дбає не про те, щоб жити добре, а щоб довго жити. А тим часом кожна людина владна жити добре, а щоб довго жити — над цим уже не владний ніхто.

Бувай здоров!

Лист XXIII

Сенека вітає свого Луцілія!

/1/ Сподіваєшся, писатиму тобі про те, як лагідно повелася з нами зима, — а вона тим разом була м’якою, недовгою, — наскільки підступною була весна з її пізніми холодами, та про інші марниці, що ними не гребують ті, хто шукає першої-ліпшої нагоди для писання. Даремно! Я писатиму про те, що може бути корисним і для тебе, і для мене. А що могло б бути кориснішим, аніж те, що я закликаю тебе до мудрості? Запитуєш, на яких підвалинах вона тримається. — Не втішатись пустим — ось ця підвалина. Та що там підвалина — це ж і її вершина! /2/ Найвищої досконалості сягає той, хто знає, що може бути предметом радості, хто своє щастя не узалежнює від когось іншого. Неспокійним, не впевненим навіть у собі самому є той, кого зманює якась надія, хай навіть те, на що надіється, — поряд, досить лиш рукою сягнути, хай раніше його й не зраджувала та надія. /3/ Ось тобі перше завдання, мій Луцілію: вчись радіти[100]. Вважаєш, певно, що, відкидаючи випадкове, закликаючи позбутися наймилішої нашої розради — сподівань, я забираю в тебе чимало насолод? Навпаки, хочу, щоб ти ніколи не збіднів на веселість. Хочу, щоб вона народжувалася для тебе вдома. Так воно й буде, як лишень та веселість оселиться в самому тобі. Всі інші втіхи не виповнюють серця, а лиш розпогіднюють чоло; вони перелітні. Думаю, не вважаєш радісним того, хто сміється. Ні! Сам дух повинен бути бадьорим, упевненим, саме він має височіти над усім іншим. /4/ Справжня радість, повір мені, — поважна, сувора річ! А може, гадаєш, що хтось, такий собі безтурботний, з веселеньким, як то висловлюються оті розбещені базіки, обличчям, що хтось такий по-справжньому зневажає смерть, відчиняє двері для вбогості, тримає під вуздечкою жагу до насолод, учиться бути терпеливим до болю? Хто над усім цим ненастанно роздумує, той перебуває у великій радості, але ця радість — без легковажної усмішки. Хочу, щоб тобою оволоділа саме така радість. І в ній ніколи не знатимеш нестатку, щойно тобі стане відомим її джерело. /5/ Наймізерніші рудні пласти — це ті, що на самій поверхні; найбагатші, — що в глибині ховають свою жилу, і вона настільки щедра, наскільки глибоко сягає копач. Те, в чому знаходить розвагу люд, подає плитку, поверхову насолоду: будь-яка радість, якщо вона ззовні, не має своїх підвалин. Але та, про яку тобі кажу, до якої намагаюся тебе привести, та радість стійка, її обшири — у тобі. /6/ То зроби, найдорожчий мій Луцілію, зроби, прошу, лиш ту єдину, здатну тебе ощасливити річ — відкинь, кинь під ноги все те, що виграє позиченим блиском, що сподіваєшся отримати з чужих рук, — звернись до справжнього добра, своєму радій!

Що таке, однак, «своє»? Це ти сам, найкраща твоя частка. Зрозумій, що оте тіло, хоч без нього й не вдіємо нічого, — річ більше потрібна, ніж важлива: схиляє до пустих, хвилинних насолод, у яких потім каємося, насолод, що стали б своєю протилежністю, коли б таки добре не загнуздати їх. Скажу так: розгнуздана насолода, коли не знає міри, стрімко обертається стражданням. Але нелегко зберегти міру в тому, що вважаєш благом. Коли ж ідеться про справжнє благо, то тут і пожадливість нічим не грозить. — /7/ «Але що це таке, — запитаєш, — те благо і звідки береться?» — Я відповім тобі: воно — від чистого сумління, чесних намірів та справедливих учинків, від зневаги до всього випадкового, від спокійного життя, що ту саму дорогу проторює. Хто ж перестрибує від одного наміру до іншого, навіть не перестрибує — волею випадку кидається то сюди, то туди, — як можуть усі ті хисткі й нерішучі люди домогтися чогось певного, тривкого? /8/ Мало хто розсудливо розпоряджається собою та своїми справами; здебільшого, як той непотріб на воді: не пливемо самі — нас несе течією. Щось одне хвиля лиш погойдує на собі, притримує, інше — силою пориває; це ось — ледь хлюпнувши, м’яко кладе на берег, а те он — запінившись, притьмом жене до моря. Отже, нам передусім потрібно встановити, чого ми хочемо, а тоді вже твердо цього триматися.

/9/ Тут саме те місце, де я повинен сплатити тобі борг. Можу навести слова твого Епікура й ними розрахуватися з тобою за цього листа. «Яка то безпросвітність — постійно починати життя заново!» А може, цю думку краще було б виразити так: «Погано живуть ті, хто постійно починає жити». — /10/ «Чому це?» — запитаєш, і по праву, бо цей вислів дійсно вимагає роз’яснення. — А тому, що їхнє життя ніколи не буває завершеним. Не може бути готовим померти той, хто тільки-но почав жити. Треба прагнути, щоб у будь-яку хвилину ми відчували, що прожили достатньо. А хіба це може відчути той, хто тільки те й робить, що починає жити? /11/ Не думай, що таких людей мало: майже всі саме такі. А дехто ще й тоді починає жити, коли вже пора закінчувати. Якщо це тебе дивує, то додам ось що — для ще більшого твого подиву: дехто закінчує життя, так і