Читати книгу - "Ти чуєш, Марго?.."
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Ну блін, подумаєш! — не на жарт розсердилася та. — Як опитування молоді, то «Вікторія — наша надія», а як секрети, то «Віко, марш у свій пісочник»!
Леська скривилася, і донька замовкла. Вони розуміли одна одну з півслова.
Очевидно, колись і Леська була «важким підлітком».
Марго встала з-за столу, щоб піти «до вітру». За нею підхопилася і Леська. Відійшли подалі від колиби і присіли за ялиночками.
— Щось ти, Лесько, часто пісяєш... — сказала Марго. — І на лиці змінилася... Ти стопроцентно вагітна. Це я тобі кажу.
— Ти, Марго, як завжди, здогадлива. Залетіла я з тріском. Що мені робити?
— Як що? Народжуй!
— Ні, я робитиму аборт!
— Лесько, благаю, не треба. Не бери гріха на душу.
— Куди мені до моєї компанії ще й дитину?
— Шеф на тобі одружиться. Уявляєш його міну, коли він дізнається! І як це тобі вдалося, га?
— Що вдалося?
— Завагітніти?
— Ой і не питай: «стидно признаться»...
— «Стидно» — кому? Мені?
— Здається, це сталося у Кобилохвостівці...
— А-а-а! Знамениті походи по хмиз?
— Та нє. У хаті!
— Господи, ну ви й наглюки! Повна ж хата людей була!
— В тому-то й річ. Ви спали всі як убиті. От нам і припекло. Туди-сюди, так-сяк... Знаєш, як ризик підстьобує?
— Підозрюю...
— Ну от. Ми захопилися... Аж глядь: світло! Піднімаємо голову: аж тут баба Оляна стоїть і свічку тримає... Уявляєш? Я мало не вмерла. А вона стоїть і сміється беззубим ротом! Ось тоді я й подумала: не до добра це!
— Як ти можеш таке казати? Народжуй!
— А Льоля?
— Що Льоля! Бездітні сім’ї — неповноцінні. Їх навіть Бог не визнає.
— Ти так змінилася, Марго, з того часу, як з’явився цей Андибер. Ти з ним спиш?
— Нє-а. Вірніше, в цьому житті... Дівчата стали заправлятися.
— Слухай, а ти думаєш, що воно таки є?
— Що саме?
— Наше паралельне життя?
— Думаю, що є.
— Краще б я завагітніла в тому житті, як ти.
— Лесько, мені здається, що саме те життя справжнє, а це ні.
— Боже, я так скучила за місячними... — зітхнула Леська, і вони рушили до колиби.
На стіл подали шашлик. Було тепло, весело і затишно.
Несподівано в колибу ввійшла велика група людей. Спершу соціологи не звернули на них уваги. Однак потім помітили, що чоловіки познімали шапки і топчуться, поглядаючи в бік їхнього стола і не наважуючись перервати їхню вечерю.
Столичні пани перестали жувати.
— Вибачайте, що ми оце вас так зненацька... Їжте, їжте, не зважайте на нас... — непевно говорили гуцули.
— Ви до нас? — спитав шеф. — Сідайте до столу! Вистачить на всіх! Вина нам!
— Та ні, паночку, дякуємо! Ми тільки хотіли спитати...
— Просимо до столу! Сідайте і питайте!
— Дякуємо! Нам так краще! Скажіть, ви оце ближчі до Києва, до влади...
— Та де... Ми ж такі самі, як ви... — сказав шеф лозунг соціопсихолога.
— Ми оце зібралися громадою до вас, бо з нами ще ніхто так не говорив, як оце ви. Ви, хоч і пани, але мудрі. А простий хлоп шанує мудру людину... То скажіть нам, прошпана, доки над нами ще будуть знущатися?...
Це питання київські пани чули не вперше. Та так і не навчилися чітко давати на нього відповідь. Вони знали, що в цій ситуації найкраще мовчати. Треба дати людям виговоритися. Перед ними стояли вуйки з натрудженими руками. Вони стоять у цій колибі вже сто років. Двісті. Триста років топчуться на місці. І питають панів: доки над нами будуть знущатися?
— Нема в світі правди, — сказала Марго. — Ніколи не було. І ніколи не буде.
Вуйки остовпіли. Вони замислилися, а потім пожвавішали. Їм наче полегшало. Навіщо страждати, коли навіть у принципі в цьому світі не існує справедливості? І ніколи не існувало. І не існуватиме.
— Золоті слова, пані... Золоті слова...
— Треба просто жити... — додала вона.
— Правду кажете, пані, просто жити...
Вуйки вклонилися і вийшли з колиби.
Якось уже й не хотілося холодного м’яса. Взагалі нічого не хотілося.
— Ця візантійська релігійна ідеологія непротивлення злу нас до добра не доведе, — з докором на адресу Марго сказав шеф.
— Ви пропонуєте щось інше? революцію? скинення самодержавства? військовий переворот?
— Усе ж краще, аніж рабська покірність.
Останні слова стали фатальними для їхньої фірми. Рівно через п’ять днів на мобілку подзвонив давній шефів приятель і попередив:
— Старий, що ти там накоїв? Давай ноги в руки, бо буде біда!
І біда не забарилася. Приїхало серед ночі чотири плечистих чоловіки у штатському і забрали шефа. Шеф зник.
— За що? — тільки й устиг він спитати.
— За ізмєну родінє! — відрубали суворі хлопці.
Експедиція без шефа потихеньку зібралася і без ентузіазму рушила до Києва. Вирішили не поспішати. Хтозна, що їх там чекає.
Якось дивно і незвично почувалися всі. Не було кому почати розмову. Та й узагалі, без шефа не було колективу.
Надворі зривалося то на дощ, то на бурю.
— Що сталося з дорогою? — сварився Вася. — Вся якась допотопна, ніби до війни.
— Щось усе це мені не подобається... — озвалася Леська.
— Невже в Києві знову путч? Що за свинство? Це порушення прав людини! Без ордера на арешт. Навіть у брежнєвські часи такого не було. Хіба що при Сталіні, — говорила Марго.
— А ти, Марго! Теж мені — «спеціаліст». Ти ж захищала дисертацію з психології злочинця! Скільки в’язниць обійшла! Мала б знати! — злилася Леська.
— Я не встигла й отямитися, як його скрутили, — виправдовувалося та.
— Щось усе це мені не подобається... — знову затягла своєї Леська.
— Може, це рекет? — подав здогад Вася. —
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ти чуєш, Марго?..», після закриття браузера.