Читати книгу - "Авантюра XL"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Від першого в´їзду в Мексику помітив за собою потяг дарувати людям свої речі. Зараз віддав аргентинській дівчинці українського походження всі свої книжки, які їй сподобалися. У цьому є особлива насолода.
Щоразу, коли зустрічаєш людину, яка дуже подобається, — хочеться залишити щось, що їй потрібно чи просто сподобалося. І переважно що більше сам любиш якусь річ, то більше хочеться віддати її на згадку приємній людині. Раніше я віддав свій улюблений светр, свою найулюбленішу футболку, подарував мобілку кубинському другові — і досі радію, що не зносились, не загубились, а лежать тепер у когось.
Й believe me[59], повертається десятерицею. Теж маю багато приємних сувенірів — і від цих людей, і від інших. ех… la vita è bella[60].
ми поспали на автостанції в Байамо.
вранці Сімон пішов шукати,
де б йому відремонтувати свою гітару,
корпус якої тріснув під час падіння під Сьєнфуеґос,
коли ми так нагло розлучилися при посадці на вантажівку.
Сімон розповів, що тоді до Санта-Клари теж не одразу доїхав.
бо думав, водій знає, що він отак сидить біля крану.
але сам водій, мабуть, так не думав.
посеред ночі далекобійник вийшов посцяти
під машину.
Сімон:
— коли будемо в Санта-Кларі?
водій:
— А-А-А-А-А! ух ти ж, тваю мать. ти шо тут робиш?
— їду з вами.
— ніфіга. ану злазь. руки через тебе обісцяв…
словом, посеред ночі Сімон теж опинився на трасі,
тому й приїхав до Санта-Клари ще пізніше од мене.
ми йдемо містом Байямо, шукаємо майстерню
з ремонту музичних інструментів.
не так воно просто — знайти її.
заходимо до якогось ресторану
для іноземців,
із живою музикою.
розпитуємо музикантів і директора.
про ремонт не дізналися,
зате домовилися при нагоді,
що Сімон може там виступити й заробити грошенят.
ну і я підмажуся, на бонго потамтамаю.
зате на пошті зустрічаємо якогось чувака,
який обіцяє нам допомогти.
стрьомний трохи чувак,
явно ґуса́но.
але йдемо з ним.
перебуваємо насторожі.
зайшли натомість не до музичної майстерні,
а до простого шевця.
(чоботаря — оскільки слово «швець»
багато українців давно забули.)
і нічо так. узяв шмат шкіри, змастив клеєм —
гітара як новенька.
під акомпанемент незмінного в кубинських домівках
вентилятора китайського виробництва
здійснили акт кубинсько-американської музичної дружби.
шевченко (син шевця — чи то пак, знову ж, чоботаря),
величезний молодий негр,
дав мені урок, як треба грати на бонго.
ото шо я доти витамтамував — понти
порівняно з тим, як віртуозно вигравав на барабанах
чорношкірий шевченко.
ритм:
я не нездужаю, нівроку,
а щось такеє бачить око,
і серце жде чогось. болить,
болить, і плаче, і не спить,
мов негодована дитина.
лихої, тяжкої години,
мабуть, ти ждеш? добра не жди,
не жди сподіваної волі —
вона заснула: різні гади
її приспали. щоб збудить
хиренну волю, треба миром,
громадою обух сталить,
та добре вигострить сокиру
та й заходиться вже будить…
трохи надто кровожерно, як на мене.
цікаво, тепер такі ритми
влада сприйняла б
як заклики до насильницького повалення
конституційного ладу?
швець дивиться на нашого поводиря,
скрушно хитаючи головою:
— ото нічого не робить, не працює ніде,
тільки ходить і все критикує.
— а скільки з нас за ремонт?
— а скільки дасте.
натомість поводир наполягає,
щоб ми переночували в нього.
— помиєтеся, відпочинете. багато не візьму, всього по долару з кожного.
— хм. усього? дивно… а чого ж, ходімо.
— ну тільки підемо із заднього входу, а то ж заборонено.
чувак постійно озирається, втягує голову в плечі.
ідемо через квартиру сусіда, з іншої вулиці,
потай. конспірація.
сусід відчиняє балкон,
ми видираємося на карниз на третьому поверсі
та з рюкзаками йдемо тим карнизом над подвір’ям,
над якимсь свинарником.
унизу всі рохкають, квокають і гавкають.
* * *
удома в нашого господаря Сімон
посрав.
а водогону нема. треба відро води.
господар каже: зараз, зараз, дорогий,
я змию після тебе.
Сімон:
— так, я не зрозумів. хто срав?
— та нічого, нічого, ви ж гості.
і так уже мало не сам підітре Сімона.
стрьомний, кажу ж, чувак.
ми напружуємося.
його мама дивиться на синка з докором.
той:
— ну, ви відпочивайте. давайте я сходжу на базар, куплю поїсти. мама зварить на всіх кубинську їжу! відчуєте смак Куби! давайте по сім доларів.
— га? по скільки?
— гості любії, та то тепер усьо таке дороге…
— чекай, чекай. ми в Гавані купували на день на сімох на три долари.
— ну, їжа буває різна. буває їжа — і буває їжа. я вам доброї хочу.
— шо значить різна? їжа це їжа. марципанів нам не треба. рис і квасоля.
— але воно різної якості буває. я ж вам хочу якнайкращої.
Сімон:
— а давай я з тобою піду на базар і сам куплю.
— та ви що, не можна, щоб нас разом бачили. я сам куплю.
— та ми й на базар у Гавані з господарем ходили, усе було нормально.
— не можна! страшно! ви відпочивайте, я сам усе зроблю, сам і приготую. ви тільки гроші дайте.
— знаєш шо, чувак. ми йдемо.
хапаємо рюкзаки, виходимо вже через центральний вхід.
ґуса́но в’яжеться за нами.
— відчепися.
— ну чого ви? я ж хотів як краще.
— відчепися.
— вам куди? давайте я вам таксі викличу.
— нічого нам не треба. ми звикли пішки ходити.
нарешті він усе зрозумів,
а ми пішли на автостанцію.
— блін, через цього Мануеля цілий день втратили.
сьогодні з автостанції нічого вже немає,
завтра о п’ятій ранку
буде вантажівка в Сьєрра-Маестра — в гори,
де досі збереглася команданція революціонерів.
ми вмостились у совковій цілодобовій кафешці,
пили копійчану каву та курили «креолів»,
а до нас підходили й підходили поговорити кубинці.
одна сім’я надзвичайно мені сподобалася.
із тих, котрі «люди кришталевої чесності»,
як я собі називав їх.
чоловік і жінка та двоє дітей-підлітків.
— ну а чому стільки кубинців бояться говорити з іноземцями або ховаються?
— хто боїться? от ми ж розмовляємо.
— ви так. а буває, що бояться.
— отже, совість нечиста.
— та не завжди. он у Гавані дівчина боялася з нами гуляти.
— ну, це так. влада з цим бореться, але проституція повальна. багато хто намагається скористатися з іноземців. як отой Мануель, про якого ви розповідали. ґуса́но!
— ну а з інтернетом? обмежений доступ?
— та він дорогий просто. я викладачка в університеті, у мене вдома є. бо часом треба шукати інформацію для наукових робіт.
— а пошта на корреодекуба?
— а що з нею?
— ну, реєстрація з адресою і номером ідентифікаційної картки?
— нема такого.
— а сегрегація?
— яка?
— чому кубинець не може зайти до готелю?
— чекайте. я заходив.
— а нас не пустили до басейна, бо ми іноземці.
— бути такого не може. дивіться, ось ми сидимо в кафе разом, ми кубинці, а ви іноземці.
— ну правда. а чому люди бояться вголос критикувати владу?
— що значить бояться? не знаю, особисто мені подобається. нам дали будинок безкоштовно. ось дочка вчитися йде наступного року, своїм знанням. на лікаря. критикувати? ну зараз покритикую. мені не подобається, що в нас вічні проблеми з транспортом. от не знаємо, як додому доїхати. а з приводу страху іноземців — ось наша адреса, заїздіть у гості. ми вам усе покажемо. і не боятимемося вас, ха-ха.
хм. ми вже третій тиждень були на Кубі
й ніяк не могли скласти собі однозначного враження.
про одне й те саме нам кажуть протилежні речі.
ми самі щоразу бачимо протилежні
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Авантюра XL», після закриття браузера.