Читати книгу - "Коротка історія семи вбивств"

— вулиця це небо і я лечу крізь нього і можу чути свої кроки так ніби це чиїсь чужі кроки ніби хтось інший лопотить по тротуару як постріли і ось я в кінотеатрі з Джосі Вейлзом бо показують «Інфорсер» про Гаррі Каллагана і ще якогось поганого хлопця бо пацан з волиною — чоловік а не пацан і щоразу коли Клінт Іствуд стріляє в того пацана Джосі Вейлз співає Люди, ви готові? — А ми співаємо — Боу! і О Боже! — і палимо по екрану поки він не стає як те решето і нічого не видно крізь дим. Тут усі вибігають з кінотеатру але розуміють що хай краще далі крутиться кіно бо інакше ми вломимось в апаратну і наведем там лад. І перед тим як стріляти знову мені доходить що ми на території Реми а не в кінотеатрі й отже ми стріляємо в будинок і крамницю яка ще відчинена а люди там метушаться й репетують. — Так вилупки біжіть біжіть стрілки приїхали чилі-лі-бум-бум-ех! — Але поцілити всіх так щоб на смерть не виходить і від цього я просто реально реально скаженію і все так же хочу трах-трах-трах і не знаю чому я так до нестями хочу трах — але в мене досі не стоїть і я доганяю одну з дівчат хапаю і кричу Я те’е зара’ пришию! — і хочу це зробити але Віпер хапає мене і лупить по лицю руків’ям своєї волини і каже Ти що головою йобнувся? — Це просто попередження та я хочу вбити і його але він уже дає сигнал до відходу бо хоч ті пацани з Реми і слабаки та в одного чи двох тут теж є волини але кому є діло до цих вилупків з Реми? Кулі відскакують від мене як від Супермена. На мені «С» із грудей Супермена і «Б» з пояса Бетмена. Ми бачимо пацана і женемося за ним але він зникає в нірці як миша і я кричу тому батонові вийти й прийняти смерть як справжній чоловік і я до всирачки хочу його вбити я хочу вбивати-вбивати-вбивати потім з’являється пес і я біжу за псом мені треба його вбити я хочу вбити цього пса вбити цього пса! Джосі Вейлз та інші біжать до машини і ловлять ще якогось пацана штурхають його в спину в сраку і кажуть Це тобі за всіх вилупків у Ремі що хочуть лягти під ННП ясно? Добре затям ми маємо волини і ми знаємо з ким ти — і штурхають того пацана знову і він тікає а я хочу його застрелити і Віпер дивиться на мене а я хочу застрелити і його хочу реально його застрелити зараз прям’ зараз але Віпер каже Ану бомбоклат на заднє сидіння інакше тебе тут так напхають кулями що на вітрі свистіти будеш — а я не розумію бо коли я хочу трах то хочу трах-трах-трах а коли вбивати то хочу вбивати-вбивати-вбивати але тепер розумію що я не хочу вмирати і боюся-боюся-боюся і ніколи так не боявся як тепер і серце колотиться реально-реально-реально швидко. Але я стрибаю на заднє сидіння і думаю про стрілянину і як це воно почуватися краще ніж добре і що я почуваюся краще ніж добре та щойно я почав думати що почуваюся краще ніж добре як уже перестав почуватися так добре. Їхати з цього рибного містечка нікого не вбивши — це дає відчуття як наче хтось відчув що хтось помер але не зрозуміло чому. Чогось особливого не відчуваєш та все ж. А темрява вже не була така темна а їзда ніколи не була така довга хоча тут не надто й далеко і я знав що Віпер на мене злиться і я подумав що він може мене вбити і вбити всіх і весь Копенгаген з його сірістю ржею та брудом і я це ненавиджу і не знаю чому бо це все що я знаю і це все про що я думаю коли курю цю штуку все здається так добре і кожна дорога гарна а кожну жінку я хотів би тут же відтрахати а коли стріляв з волини то міг убити всіх і це було б найкраще вбивство а тепер його нема і червоне вже не таке червоне синє не таке синє а цей ритм — не найсолодший ритм і від усього цього огортає сум але було ще щось чого я не можу описати і я хочу одного — знову відчути себе зараз добре. Прям’ зараз.

А Папа Ло визвірився, як божевільний: хто дозволив Джосі Вейлзу і Віперу колобродити в Ремі?Хто, в біса, питаю? А той каже: Чоловік, більший за тебе, — і схоже було, що Папа Ло зараз Джосі Вейлза вдарить, але тут він бачить нас, бачить мене і волини, і я не знаю, про що він таке думає, але, напевно, про щось тяжке, бо розвертається і йде. Але спочатку каже всім, кожному і ніби нікому, що колись у нас повністю закінчаться люди, які вбивають. Джосі Вейлз сичить і йде трахати свою жінку або гратися зі своїм дитям. Жінка, з якою жив я, дивиться на мене так, ніби раніше ніколи не бачила. Її правда. Такого мене вона не бачила ніколи.

Настає сімдесят шостий рік і приносить із собою вибори. Той, хто завозить волини в гето, дає ясно зрозуміти, що урядові соціалістів більше не бути. Спочатку все тут горітиме пекельним полум’ям під стогін проклять. Нас виряджають пристрелити двох із Восьми Провулків, але потім виряджають і далі. На ринку «Коронейшн» ми підходимо до продавчині та модно вбраної жінки (так, ніби вона з престижного району) — і стріляємо в обох. Назавтра йдемо на Кроссроудс — це там, де центр прилягає до околиці, — вдираємося до китайської крамниці посуду і влаштовуємо стрілянину. Ще через день — зупиняємо автобус, що прямує із Західного Кінгстону в Сент-Кетрин. Починаємо грабувати й наганяти страх, аж тут фараонша кричить нам: «Припинити!» — так, наче вона Старскі або Гатч[120]. Вона не встигає вихопити зброю — і ми витягуємо її з автобуса, й автобус їде. Під придорожнім кущем ми стріляємо в неї шість разів, а повз нас шмигають машини. Коли ми стріляємо, її тіло виконує танець куль, а до цього Джосі Вейлз робить те, що змушує мене глитати