Читати книгу - "Примари Пустомитського болота"

то принцеса люду болотного –«кряків». Пожалів її Тур і відпустив із Богом. За, що князь «кряків» заключив з Туром довічну угоду про мир. Болотне плем’я ділилось із князевим народом рибою й живністю озерною, у замін князь заборонив рибалити й полювати на болотах. Закріпили угоду десятком возів хліба. За це вдячний князь болотного люду насипав Снежкову гору із замком на вершині й подарував Туру, а внизу збудував вхід в лабіринт підземний...»

 Далі текст був затертий і неможливо було розібрати, зрозумілі були тільки уривки слів.

- «Кряки», люд болотний, лабіринт - казки  якісь, - скептично мовив, дочитавши переклад Максим.

- Чекай, тут, є продовження!

 Оля знайшла, ще досить цілий аркуш.

«…Жили ті болотні люди в підземеллях, під самим Чорним озером і берегли таємницю велику, таємницю Царя саламандр – «камінь чарівний». Лише вночі виходили на полювання, боячись переслідування могутніх «чорних саламандр». Ці, слуги темряви, шукали «Зіницю всесвіту», бо вона дала б їм панування над всім сущим. Як не ховалися кряки, «чорні» вислідили їх і вбили, майже, всіх і самого Царя саламандр поранили. Втекли тільки двоє – князівна кряків і її син, заховався в князя Тура і поранений Царя. Тур зустрівся із Царем саламандр і той відкрив велику таємницю печерного свого царства. Розповів, як «чорні саламандри» вигнали його від свого народу. І заповіт передав йому, як хоробрішому із князів, із серцем добрим, і великим. В заповіті значилося, щоб той поховав його на Снєжковій горі й беріг таємницю «Каменя». Вони похоронили Царя, а в могилу із Царем поклали й «Камінь». Прийде час і по нього прийдуть, про те все записано в «Одкров…

 -  Неможливо розібрати. Далі пляма і розмитий текст. – бідкалася Оля. – А тут ще й відірване закінчення. - Якась нісенітниця, «саламандра» - це ж фірма взуттєва?

- Так, прийдеться тебе просвітити. Крім фірми, яку ти прекрасно знаєш, існували ще й легендарні саламандри – розумний, доісторичний підземний народ, чимось схожі на пухнастих ящерів.

- Звідки такі знання? І чи варто довіряти цій легенді?

- Кожна легенда містить долю правди. Про Гомера, скептики говорили, як про казкаря, поки не відшукали Трою.

- От коли я, відшукаю докази цих «кряків» і саламандр - тоді повірю. Хоча стривай! Що там сказано про поховання? Здається, його вже розкопали «чорні копачі ». А той скелет, справді, нагадував мені кістяк ящера, у нього був хвіст.

- Тут ще якийсь обірваний шматок, на ньому зберігся напис.

 Дівчина, взяла клапоть пергаменту, підсіла до Максима й заглибилась в текст. Вони випадково доторкнулися руками.  Ніби електричний розряд пройшов крізь Максима. Йому захотілося обняти цю милу розумну дівчину. Молодий дільничний відчув, що нікого в цілім світі, дорожчого за цю тендітну панну в нього немає.

 Максим закохався. Такого він ще не відчував ніколи, і ні з ким. Молодий чоловік полюбив її з першого погляду, він відчував, що не вагаючись віддасть навіть життя за цю дівчину. І хай там що, він поверне втрачені документи й спіймає злочинців.

- «...монастирі святого Стефана... карта поховання на бивні Сива... загибель світу... камінь «Царя саламандр »… «Одкровення»…. – це все, що можна розібрати. – Вона відірвалася від читання і ніжно глянула на Максима, серце її шалено калатало.    -

  - Я знайду злочинця, що викрав стародавні тексти, якщо навіть мені прийдеться спускатись в те підземне царство саламандр. - Максим ніжно взяв за руки Олю. Дівчина підняла на Максима великі блакитні очі, повні вдячності.

- А зараз потрібно, щоб ніхто не помітив зникнення документа, а то тобі влетить від начальства. Це буде наша маленька таємниця й таємниця слідства. – Дільничний весело підморгнув Олі, складаючи папери в папки.

- А ти справжній рицар. Невже ще такі бувають?

 Максим від похвали зашарівся.

     - Це підлабузництво із твого боку. Підкуп посадової особи.  - Він посміхнувся. Стиснув її руку й підніс до губ.

- Ольго, ти вже звільнилася? Потрібно розібрати документи із шостої полиці. Завтра начальство з області приїздить. -  У читальний зал зайшла висока, худорлява - завідувач архівом. Вона кинула гострим колючим поглядом на дільничного, Максим сполохано відпустив Олину руку.

 - Зараз іду, Казимиро Аделаїдівно!

Оля піднялася, зробила непомітну гримасу, в сторону начальниці, а потім посміхнулася Максиму.

- Ось тобі мій телефон, може ще щось цікаве знайдеш у цих паперах. Або просто так зателефонуй! – успів прошепотіти  Максим, пхнувши в руку дівчині  шматок паперу.

- До зустрічі, мій Мегре! - Вона блимнула з-під довгих вій і вийшла слідом за Казимирою Аделаїдівною.

  ***

Максим сидів у дільниці й дивився в документ переписаний Олею. Та думки весь час поверталися до тієї зустрічі в читальному залі, не даючи дільничному зосередитися. Серце закохано стукотіло, та він відганяв думки про дівчину.

- Треба зібратися й розставити все по полицях, у цьому розслідуванні. - Максим стріпнув головою й став ходити по кімнаті.

 -    Що ми маємо? Бандити розкопали поховання з дивним скелетом і пограбували його, та вивезти, чи продати награбоване, щось, чи хтось їм завадив, інакше бандитів уже б і слід простиг. Учора їх бачили в місті, в лавці Ахмеда, скупника краденого. Професор краде архівні документи, що, певно, містили план поховання й ще якусь таємницю. Судячи з архівного запису, це було за три дні до пограбування могили. Хто найбільше спілкувався з «чорними археологами »?  У селі тільки Калина. Значить треба зробити до неї ще один візит. А закривавлена сорочка? А скелет ящера? Тепер цей незрозумілий текст із легендою про болотних людей. «Цар саламандр »; діамант якому нема ціни. Вінегрет якийсь…

   Дільничний ходив по кімнаті з кутка, в куток.

 -    Необхідно допитати Калину, розпитати про її постояльців,  зайти в монастир про який згадувалося в рукопису. Стоп! Хлопці, Миколка з Васильком, ці нерозлучні друзі, не просто тоді заблукали, в місті бачили схожих хлопчаків. Щось вони знають, підказує мені чуття.

Розділ 18. Покинута криївка

 Василько ледве наздогнав дівчинку, яка заплуталася й впала в зарості терну. Надійка так була нажахана, що стала дертися під колючий кущ, зачувши кроки.

- Надійко, це я, чого ти? Не бійся!

Хлопець підійшов до дівчинки. Очі в неї були квадратні, здавалося, Надійка не чула й не бачила хлопця. Намагаючись звільнитись від колючого куща, що тримав її за штани, вона гребла руками