Читати книгу - "Примари Пустомитського болота"

- Ні, місцеві, як раз, і поважають святині, або ж бояться зачіпати могили, тут аби заїжджі не поцупили.

  Коли Максим вже збирався додому, то вирішив завернути до місцевого архіву. Йому вкрай було необхідно знайти, хоча б якусь зачіпку, про те дивне поховання. Хоч капітан і думає, що тут все ясно й залишилося тільки вислідити й спіймати бандитів, проте для Максима ще залишилася купа питань. Його непокоїло, чого «копачі » так швидко знайшли могилу. Чи не в архівах вони розшукали план? Чи не було в них помічників? Не може бути, що в грабіжників таке фантастичне везіння?

 Коли молода співробітниця винесла йому купу запилених папок, Максим пожалів, що попросив старовинні документи. За величезною стопкою паперів, дівчини, майже, не було видно. Вона стояла посеред залу, шукаючи очима, хто ж замовив таку кількість документів? Їх погляди зустрілися. Дівчина ледь тримала важку ношу, яка погойдувалася перед її носом. Ще мить, і  пачка документів розсипалась би по підлозі.  Максим із блискавичною швидкістю кинувся до бібліотекарки й вихопив папери.

- Я допоможу Вам!

- Дякую! Я поспішала, тому набрала трохи забагато.

- Трохи забагато? Та тут на цілий самоскид.

Дівчина розсміялася:

- Це не все, там ще тричі, по стільки.

- Так, пил  століть! І серед цієї груди минувшини - така чудова дівчина. – Максим  сам не чекав від себе такої рішучості. Раніше в школі, чи інституті він, бачачи гарну дівчину, ніяковів і вів себе якось по-дурному. Одного разу, у  їдальні, сидячи за одним столиком з одногрупницею, що йому дуже подобалася, Максим від хвилювання облився компотом, після чого вони перестали зустрічатися. Потім були подібні випадки;  як тільки йому подобалася дівчина, він конфузився, плутався в словах, червонів і все - їхні побачення закінчувалися навіть не розпочавшись.  Але, зараз із цією незнайомкою він почувався, на диво, впевнено.

Дівчина трохи зашарілася від його слів.

 - Я тут поки на практиці, але мені подобається ця робота, тут історія нашого краю. За цими сухими звітами, купівельними грамотами, заховані долі людей, що жили тут набагато раніше за нас. Читаючи це, можна цілі романи писати. Та я вперше зустрічаю поліцейського, який цікавиться історією.

- Я, то люблю історію, але зараз мені потрібно по службі.

- А! Я ж подумала, що ви виняток.

- Просто часу дуже обмаль на серйозне знайомство з історією, – намагався врятувати становище,  старший лейтенант. - До речі, мене Максимом звати.

- Дуже приємно – Оля, – подала руку дівчина.

- Ви допоможете мені трохи тут розібратися. Знаєте, якось це дуже вражає. – Максим показав на кучу папок. – Здається, я за місяць тут нічого не знайду.

- А, що ви шукаєте?

- Мене цікавить усе про урочище Снєжкове й Пустомитське болото.

- Це дуже легко. Тут у мене все відкладено. Кілька днів тому вже цікавилися цими документами. Ось вони, навіть пилом не припали.

Максим, здивовано, звів брови.

- Олю,  чи не опишете людину, що брала документи?

- Звичайно. Високий такий, інтелігентний із бородою. Назвався - професором археології,  з Києва. У нас і запис є, у журналі відвідувачів. Я зараз вам принесу. – Вона пішла за журналом.

Максим гарячково став листати папки зі старовинними документами. Він так зачитався, що навіть не помітив, коли вернулась Оля.

- Ось - Мирослав Павлович Лемах.

Онищенко швидко переписав прізвище, а потім повернувся до документів.

- Гляньте, здається, тут листків не вистачає й схеми вирвані, – дільничний підвів на дівчину очі.

- Як це, я ж перевіряла? – почервоніла Оля. Вона пригадала, як поклала папки, не переглянувши, куплена галантними манерами професора, його зовнішністю й шоколадкою.

- А з вигляду, такий порядний. Що ж робити, Максиме? Цим документам ціни немає? Мене посадять?

- Олю, не переживайте. Я знайду цього злодія й поверну документи.  Але зараз, ви повинні мені дещо перекласти; я слабкий у старослов’янській.

-  В мене ж немає вибору, - стримано посміхнулася Оля.

  Урочище Снєжкове згадувалось в документах декілька разів. Тут, за козацтва, був замок. Але Максима зацікавила найдавніша згадка.

- Глянь на оце! –  вони непомітно для себе перейшли на «ти».Оля дістала пожовтілі листки на яких не було пилу, ними хтось тільки-но користувався. Документ був дуже старовинний, здавалося, розсиплеться від подиху, та все ж цупкий пергамент міцно тримався купи. Напис у деяких місцях був вицвілий від часу й не зберігся.

- Певно, саме ним цікавився цей Лемах, бо документом недавно користувалися, – констатував Максим, розгорнувши пергамент.

Оля взялася перекладати старослов’янський текст:                            -

 «Було це в таку давнину, що навіть гори й моря з того часу помінялися місцями, а на їх місці виросли дрімучі ліси, які оточили непрохідні болота.

Біля цих боліт жило  плем’я, що прийшло, сюди ховаючись від настирливих степових кочівників. І сіли на цій землі, вони. І стали скотину пасти, і жито сіяти. І у великому достатку жили. Та внадилось  в їхні поля чудище болотне. І стало, поля толочити, і худобу винищувати. І тоді, син Сила на ймення Тур вирішив спіймати чудовище. Три дня й три ночі стеріг він із дружиною поля свої, а на четвертий найшов на них сон глибокий. І поснули ратники як убиті. А коли проснулись, поля були безмірно потолочені. І тоді  поклявся Тур, що не вернеться додому, поки не знищить чудовисько. Залишив собі трьох самих вірних ратників і побудували западню на чудовисько, і стали чергувати  в засідці. Знову пройшло три дня й три ночі. А на четверту ніч, найшов сон міцний на ратників. Та Тур прив’язав собі меча до попереку, і коли сон морив його, меч сильно колов йому в бік.

Так просидів Тур до опівночі. А після опівночі,  він побачив чудовисько болотне. Від одного погляду  його кров захолола в жилах молодого князя. Яким не був хоробрим князь, та не міг зрушити з місця, ноги приросли до землі. Все ж зібрався всю свою мужність, і крикнув князь не людським голосом, і побіг у сторону западні. Сам перескочив на другий бік, а чудовисько впало до ями. Тут прокинулися дружинники, і натягнули луки, щоб убити звіра. Та заплакало чудовисько як людина, стало благати й умиватися сльозами. А була