Читати книгу - "Я живу з чудовиськом, Selina Tamamushi"

Автор: пухнастий білий кіт із помаранчевими очима,

якому довелося зустрітися зі справжнім ворогом — клубком пряжі. 

Слово «подорож» я не люблю. Зазвичай це означає, що мене запхнуть у переноску, і почнеться довга, гучна поїздка. А цього разу Чудовисько з самого ранку бігало по квартирі та метушилося більше, ніж зазвичай. 

— Сніжок, збирайся, ми їдемо до бабусі! — радісно повідомило воно, запихаючи у сумку якісь речі. 

До бабусі? Звучить підозріло. Але в переноску я заліз без спротиву. Після минулих невдалих спроб ховатися я зрозумів, що опиратися марно. Краще просто залізти та дивитися на Чудовисько із докором. 

— Ось і молодець, гарний котик, — сказала вона, зачинивши дверцята. 

Мій докірливий погляд промовляв: так, я гарний. А от ти — ні. 

Дорога була довгою. Машина гуркотіла, Чудовисько щось фальшиво співало, а я лежав і страждав від її музичних експериментів. 

Коли ми приїхали, двері нам відчинила бабуся Чудовиська. На вигляд вона була нічого така, смачно пахла м’ясом. Але коли її руки потягнулися до мене, я зрозумів, що мої кордони ось-ось порушать. 

— Який красунчик! Іди сюди, пухнастику! 

Я спробував ухилитися, але бабуся виявилася швидшою, ніж здавалася. Вона підняла мене, притиснула до себе і почала сюсюкати. 

— Який м’якенький, як хмаринка! — захоплювалася вона. 

Чудовисько стояло поруч і сміялося. Знайте: усі чудовиська — зрадники. Після того як бабуся вдосталь насюсюкалась, вона сіла на диван і дістала його. Клубок. Величезний, червоний, вовняний клубок пряжі. Я подивився на нього й зрозумів, що це виклик. 

— Катю, хочеш, я зв’яжу тобі светр такого кольору? — запропонувала бабуся, тримаючи клубок перед моїм носом. 

«Хочеш бр-бр-бр...» Звісно, хочу, подумав я. Щоправда, не зовсім зрозуміло, що саме вона запропонувала. Але я точно знав, що хочу зробити далі. Я стрибнув на клубок, збив його на підлогу, і він покотився. Нитки почали розмотуватися, обплутуючи все навколо. Бабуся вигукнула: 

— Ой-ой, стій! 

Чудовисько засміялося: 

— О, бабусю, залиш це надовго. 

У мене зав’язалася бійка з клубком. Я ганявся за ним по всій кімнаті, чіпляв його кігтями й заплутувався все більше в нитках. Бабуся намагалася мене зупинити, але чим більше вона намагалася, тим сильніше все навколо заплутувалося. 

Зрештою бабуся стояла з руками, зав’язаними нитками, Чудовисько тримало кінчик пряжі, а я сидів на клубку, як переможець. 

— Ну й артист, — видихнула бабуся. 

Чудовисько підняло мене й сказало: 

— Сніжок, ти бешкетник! 

Ні. Я герой! Я здолав це вовняне зло. 

Решта дня у бабусі пройшла нудно. На стіл забиратися не дозволили. У шафу не пустили. Корм на смак був такий самий, як і вдома. М’ясо, звісно, було, але зі мною ним не поділилися. З вікна вид був іншим, але не надто цікавим. У загальному, я зрадів, коли ми почали збиратися додому. Коли ми повернулися, Чудовисько довго щось витягувало з моєї шерсті. Вона назвала це залишками ниток. 

— Треба було залишити тебе в бабусі, нехай би ти їй допомагав в’язати, — зітхнуло воно. 

Допомагати? Я герой. Рятувальник. Господар ферми. Розвідник. Талісман. Блогер. Рибалка... Але точно не помічник. 

Згодом бабуся передала нам светр. Він був із тієї самої пряжі. Тепер Чудовисько носить його, і щоразу, коли я бачу цей светр, я радію. Клубок переможений, а я — справжній герой. І моє Чудо тепер носить шкуру переможеного мною ворога. 

P.S. Якщо у вашого Чудовиська є бабуся, то вам пощастило. Скоріш за все, у гостях ви зможете здійснити подвиг.