Читати книгу - "Тінь та кістка, Лі Бардуго"

— Чому?

Женя знову зітхнула й сіла на прикрашений різьбою стілець.

— Тому що я мазунка королеви. Тому що вони не вважають мою роботу важливою. Причин чимало.

Я замислилася, які ще можуть існувати причини і чи не пов’язано це, бува, з королем. Пригадала служників у лівреях, що стояли біля кожних дверей Ґранд-Палацу, вбрані в біло-золоте. Цікаво, як почувається Женя, опинившись в ізоляції від таких, як вона, та однаково не ставши своєю при дворі?

— Кумедно, — озвалася я за мить. — Мені завжди здавалося, що врода полегшує життя.

— Так і є, — погодилася Женя й засміялася.

Я не стрималася і приєдналася до неї.

Нас увірвав стук у двері, й уже незабаром швачка відволікала нашу увагу мірками й примірками. Коли вона впоралася й збирала свої шпильки та муслін, Женя прошепотіла:

— Знаєш, ще не пізно. Ти досі можеш…

Та я увірвала її.

— Синій, — упевнено сказала, хай навіть у шлунку знову все стиснулося.

Швачка пішла, й ми знову взялися до вечері. Їжа була менш незвичною, ніж я очікувала, щось схоже ми їли на свята в Керамзіні: горохова каша, запечені з медом куріпки та свіжий інжир. Я виявила, що як ніколи зголодніла, й ледве змусила себе не облизати тарілку.

Женя за вечерею підтримувала жваву розмову, здебільшого повідомляючи гришницькі плітки. Я не знала нікого з людей, про яких вона базікала, однак раділа, що мені не доводиться багато розмовляти, тож кивала й усміхалася в разі необхідності. Коли останні служники пішли, забравши тарілки, я не втрималась і позіхнула, а Женя негайно підхопилася.

— Я зайду за тобою завтра перед сніданком. Тобі знадобиться трохи часу, щоб навчитись орієнтуватися тут. Маленький Палац іноді дещо нагадує лабіринт. — Її досконалі вуста вигнулися в капосній посмішці. — Спробуй відпочити. Завтра познайомишся з Баґхрою.

— Баґхрою?

Женя злостиво вишкірилася.

— О, так. Суцільна насолода.

Перш ніж мені вдалося розпитати, що вона має на увазі, дів­чина помахала мені й вислизнула за двері. Я прикусила губу. Що саме чекає на мене завтра?

Коли Женя зачинила за собою двері, я відчула, як мене охопила втома. Захват від того, що моя сила може виявитися справжньою, захоплення від зустрічі з королем та королевою, химерні дива Ґранд-Палацу та Маленького Палацу не дозволяли виснаженню нагадати про себе, а тепер воно повернулось, а разом із ним велетенське лунке відчуття самотності.

Я роздяглася, охайно повісила форму на гачок позаду прикрашеної зірками ширми й поставила під нею свої новенькі блискучі черевики. Потерла між пальцями гладеньку вовну плаща, сподіваючись, що вона виявиться знайомою на дотик, однак тканина здавалася якоюсь неправильною, занадто цупкою, занадто новою. Я несподівано збагнула, що сумую за своїм старим брудним плащем.

Вдягнувшись у нічну сорочку з м’якої білої бавовни, я вмила обличчя. Витираючись, помітила своє відображення в дзеркалі над умивальником. Можливо, це просто світло так падало, але мені здалося, що вигляд я маю навіть кращий, ніж після того, як Женя попрацювала наді мною. За мить я збагнула, що тільки-но витріщалася на себе в дзеркалі, й усміхнулася. Як для дівчини, яка ненавиділа дивитися на своє віддзеркалення, я ризикувала зробитися самозакоханою.

Я вилізла на високе ліжко, прослизнула під важкі шовки та хутра й загасила гасову лампу. Почула, як десь віддалік зачинилися двері, чиїсь голоси побажали на добраніч — Маленький Палац зі знайомими звуками збирався до сну. Я дивилася в темряву. У мене ніколи не було власної кімнати. В Керамзіні я спала разом із незліченними іншими дівчатами в старій портретній залі, перетвореній на загальну спальню. В армії — в казармах або наметах разом з іншими топографами. Моя нова кімната була велетенська й порожня. У тиші до мене лавиною почали повертатися події сьогоднішнього дня, й на очах забриніли сльози.

Можливо, завтра я прокинуся й виявлю, що все це було сном, що Олексій досі живий, а Мал неушкоджений, що ніхто не намагався мене вбити, що я ніколи не зустрічалася з королем і королевою, не бачила Аппарата й не відчувала Дарклінґової руки в себе на потилиці. Можливо, прокинуся, відчуваючи запах табірних вогнищ, опинюся в безпеці у власному одязі на своїй вузькій койці й розповім Малові, який дивний і жаский, проте чарівний сон мені наснився.

Я потерла великим пальцем рубець на долоні й почула Малів голос:

«Нам усе вдасться, Аліно. Нам завжди все вдається».

— Сподіваюся, Мале, — прошепотіла я в подушку й дозволила сльозам заколисати себе.

Після неспокійної ночі я рано прокинулася й більше не змогла заснути. Лягаючи, забула зсунути завіси, а тепер крізь шибки лилося сонячне світло. Я розмірковувала, чи не встати, зсунути їх і спробувати заснути, та просто не мала на це сили. Сама точно не знала, що змушувало мене крутитися й вовтузитися — тривога та страх чи незнана розкіш можливості спати в справжньому ліжку після місяців на хитких лежаках у наметах або й на твердій землі, підклавши під себе спальний мішок.

Я потяглась і торкнулася пальцем майстерно вирізьблених на стовпчику ліжка пташок і квітів. Високо наді мною, над пологом, виднілася стеля з намальованими яскравими кольорами вигадливими візерунками з квітів та птахів у польоті. Коли я розглядала малюнки, рахуючи пагони в ялівцевому вінку, і вже почала була знову куняти, у двері легенько постукали. Я відкинула важкі ковдри й опустила ноги в маленькі, підбиті хутром капці, що стояли біля ліжка.

Коли я відчинила, за дверима стояла служниця зі стосом одягу, парою черевиків і темно-синьою кефтою, накинутою на руку. Я навіть не встигла ні про що подумати, як вона присіла в реверансі та зникла.

Зачинивши двері, я поклала черевики та одяг на ліжко. Нову кефту обережно повісила