Читати книгу - "Нічний будинок, Ю. Несбе"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— На усіх сміттєзвалищах є щури, — просто відказала вона. — Вони великі й кусаються.
Щось мені підказувало, що говорить вона з досвіду, тож я припнув язика, намагаючись обміркувати інший шлях відходу.
За нашими спинами я почув, як Віктор щось сказав. І він не шепотів. Я обернувся і, на мій жах, побачив, що він стоїть, цілком видимий.
— Вниз! — зашипів я.
Але Віктор так і стояв. Ніби того було замало, він почав махати руками над головою.
Я схопив Віктора за халат та намагався потягнути його вниз.
— Що ти робиш? — просичав я.
— Він сліпий, — відказав Віктор.
— Він що?
— Сліпий. Він не бачить.
— Я знаю, що... — я підвівся й поглянув на чоловіка. Він нерухомо сидів. Але звідки Віктор знав, що той сліпий?
— Він має рацію! — вигукнув зі свого похідного стільця чоловік, голос його луною прокотився по звалищу. — Сліпий, як кажан!
Куплено для особистої бібліотеки. Власник: 0J7QkSDCq9Ca0L3QuNCz0L7RgdGF0L7QstC+0LogQm9vayDRhdC+0LzigJnRj9C60LDCuw==
18
— Один сліпий, двоє дурних і один наляканий, — з посмішкою мовив чоловік на демпінговому стільці.
Ванесса, Віктор та я рядком стояли перед ним. Ніхто з нас досі й слова не сказав, ми просто дивилися на нього. Він був одягнений у дещо завеликий костюм, білу сорочку, фетровий капелюх та білі рукавички. Обличчя під фетровим капелюхом було чорне, але борода та посмішка — білі. На очах його була полуда, яка нагадала мені озеро у Дзеркальному лісі, поверхня якого була вкрита жаб’ячою ікрою, в яку я кидав камінці, аби перевірити, чи почуватимуся за це винним. Я почувався. А тоді кидав наступний камінець.
Ванесса, Віктор і я запитально подивилися одне на одного.
— Ось, — сказав чоловік, вказуючи на найбільшу пару вух, що я коли-небудь бачив; вони скидалися на блюдця. — Ви двоє човгаєте, коли ходите, а ти... — сказав він, тицяючи у мене чорним ціпком, оздобленим блискучою мідною кулею, — швидко говориш та неглибоко дихаєш. Розслабтесь. Тут нічого боятися. Ви приїхали зі сміттям.
— Ні, — швидко відповіла Ванесса.
— Це було не питання, дівчинко моя. Я знаю, що ви приїхали зі сміттям. Ніхто не відчиняв дверцят сміттєвоза, а ви прийшли сюди звалищем, а не дорогою. Він знову вказав на свої величезні вуха. Ніхто не підкрадеться до старого Фейти. То які у вас плани?
— Ми прямуємо на південь, — мовив я. — Чи північ. Треба подумати. Як ми можемо вибратися звідси?
— Оскільки машини ви не масте, то на автобусі.
— Який ходить коли?
— Раз на день. Боюся, він поїхав дві години тому.
Троє з нас, які могли бачити, перезирнулися.
— Ми могли би поїхати автостопом?
Темношкірий чоловік на кемпінговому стільці від душі розсміявся.
— Що смішного? — запитав я.
— Ні, ніхто тут не їздить автостопом та не підбирає попутників уже тридцять років, від часів стрілянини Гарді. Повірте мені, вас ніхто не підвезе.
— Тому що подорожній застрелив водія, якого звали... що, Гарді, тридцять років тому?
— Так, але гірше того. — Зітхнув сліпий. — Гарді також застрелив подорожнього. Тому тут не подорожують автостопом або не беруть попутників.
— Чорт.
— Можна й так сказати. Хочете почути решту історії?
— Ні, дякую, — відказав я. — Нам треба йти.
— Автобуса не буде ще двадцять дві години, — зневажливо сказав чоловік. — Тож поліція сказала, що Гарді — який відсидів за крадіжку — шукав жертву. І молодий подорожній робив те ж саме.
Я подивився на Віктора й Ванессу, які просто знизали плечима.
— Пхе! — буркнув Віктор.
— Містере Райс, — мовив я, — але ви ж навіть не можете нею кермувати.
— Ціна, мій наляканий друже, не визначається цінністю автівки для мене. Вона визначається її цінністю для вас. А це, мабуть, досить багато, бо ж ви утікачі з поліцією на хвості.
Я бачив, як широко розплющилися Вікторові очі, коли він витріщився на мене.
Я прочистив горло.
— Чому ви взагалі так думаєте, містере Райс?
— Тому що ви смердите сміттям, тому що ви не знаєте, де знаходитесь, і тому що до нас швидко наближається звук поліційних сирен.
— Поліційних сирен?
Він вказав на свої вуха.
— Гадаю, поліція буде тут хвилини за три.
Я ковтнув. Заплющив очі. Спробував подумати. Що ж сталося після того, як я пішов із кабінету директора? Очевидно, агент Дейл не поїхав би додому, не спробувавши ще раз переконати мене зізнатися. Але коли ніхто мене не зайшов, забили на сполох. А тоді, коли вони зрозуміли, що близнюки теж зникли, агент Дейл вдався до... як там воно зветься? Дедукція! Він би виключив усе неможливе, лишився із можливим, і у такий спосіб дізнався б, як ми втекли. А поліційна автівка, якої я й досі не чув, вочевидь, могла їхати значно швидше, ніж сміттєвоз.
Я знову прочистив горло.
— Містере Райс, чи не могли б ви позичити нам машину та не казати поліції нічого про наше перебування тут?
— Я так не думаю, ні, — відказав Райс.
Я подивився на Віктора та Ванессу. Віктор повільно кивнув, ніби намагався щось мені сказати, а тоді запхнув руку в кишеню свого кухарського халата та дістав із нього те, що, на мій жах, виявилося величезним кухонним ножем. Я шалено захитав головою, але Віктор просто повільно похитав головою у відповідь, ніби повідомляв мені, що рішення вже прийняте. Він зробив крок до Фейти та підняв ножа для атаки.
— Ось гроші за машину! — випалив я,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Нічний будинок, Ю. Несбе», після закриття браузера.