Читати книгу - "Нічний будинок, Ю. Несбе"

знову випхав три баки на їхнє місця на подвір’ї. Я знав, що від воріт чи годинникової вежі нас не видно, але однаково роззирнувся, аби упевнитися, що ніхто не дивиться. А тоді я заліз у третій бак, закрив кришку над своєю головою та проліз у сміттєвий пакет всередині, який лишив відкритим. Власний пакет зав’язати були важче, але якимось чином мені це вдалося. Далі залишалося лише чекати.

Було тихо. Так тихо, що я не міг відмахнутися від слів із телефонної слухавки.

Нарешті я почув сміттєвоз. Тоді кроки. Я втратив рівновагу, коли бак почав рухатися, і почув звук коліс на асфальті. Звук гідравліки. Я знав, що мене піднімають у повітря, і відчув тремтіння у шлунку. Скоро мене перевернуть. Коли настав час, відбулося це так швидко, що я не мав часу подумати, просто зрозумів, що приземлився на щось на диво м’яке. Але бодай голоси у моїй голові замовкли.

Але щойно сміттєвоз рушив і мене почало нудити після десяти-п’ятнадцяти хвилин розхитування туди-сюди, голоси залунали знову. Аби заглушити їх, я почав співати.

— До Тіпперері далеко. Треба довгий шлях пройти. До Тіпперері далеко. Але серце моє там.

Я знай повторював ті слова, намагаючись подумати ще про щось. Про те, як ми з Карен лежали на шкільному даху та дивилися на хмари в небі. Про плавання на спині в річці. Про плавання біля острівного узбережжя Південного моря з іншими юнаками, які стануть твоїми друзями.

Вийшло сонце, температура підвищувалась і всередині сміттєвого пакету ставало вогко. Що спекотніше ставало, то сильніше починало смердіти лайном. Із підгузків. Я припустив, що лежу дещо далі від них, зважаючи на те, що сморід то долинав, то зникав, але хтось — мабуть, Віктор — вочевидь, лежав ближче, бо незабаром я почув безпомилковий звук блювання. Думки про те, що він виблював усередині власного сміттєвого мішка, майже вистачило на те, аби мене теж знудило. Тому що угода наша була чітка: не можна вилазити з пакетів, аж доки нас не вивантажать, та навіть тоді ми мусили порахувати до ста, перш ніж відкривати мішки. Якщо спіймають когось одного, гаплик прийде усім.

За якийсь час Віктор почав щось кричати, і я хвилювався, що чоловіки у кабіні нас почують. Але тоді я уловив голос Ванесси, яка тихо щось говорила, і потім він заспокоївся.

Я не бачив стрілок годинника, але, гадаю, минуло близько години, коли сміттєвоз сповільнився й різко повернув ліворуч, а тоді змінив передачу. Водночас я відчув новий запах. Я закляк.

Дим.

Я не питав, бо мені це і в голову не приходило. Що звалище насправді виявиться сміттєспалювальним заводом. Що наприкінці шляху вміст вантажівки перекинуть у піч, де усе згорить. Здалося, ніби я отримав відповідь на запитання, якого не ставив, ніби пророцтво, про яке я забув, от-от здійсниться.

Згорить не Карен — а я.

Серце моє калатало дедалі швидше, але я не рухався. Не знаю, чи то була апатія від того, що я просто більше не витримував, чи якась частина мене просто прийняла, що така-от моя доля. Сміттєвоз загальмував та зупинився, коробка передач заскрипіла, ми розвернулися, й наступної миті я рухався, спочатку повільно сповзав, а тоді швидше. Потім я знову опинився у вільному падінні.

І знову приземлився на щось м’яке.

Запах диму був більш інтенсивний, але тріскотіння вогню я не чув. Натомість я почув, що сміттєвоз знову рушив, шини хрускотіли на гравії, поки він поволі віддалявся. Коли усе затихло, я почув тихе бурмотіння з одного боку.

— Двадцять два, двадцять три, двадцять чотири...

Я лежав і прислухався до інших звуків, які допомогли б мені прояснити ситуацію.

Нічого.

Я просунув палець в один із вентиляційних отворів та приклав до нього око. Я бачив лише кольорове море сміття, що коливалося, та тонку цівку диму, що здіймалася над однією з його хвиль.

— Тридцять шість, тридцять сім...

Наступної миті щось приземлилося на мій пакет, і щось гостре, ніби ікло, прорізало пластик та схопило мене за плече. Я не зміг стримати крик і, смикнувшись, вирвався. У відповідь на мій крик пролунав холодний писк, а наступної миті нападник вже зник.

Я визирнув у дірку, яка утворилась, і побачив велику, товсту чайку, що летіла геть. Оскільки я вже не був схований пакетом, я став на коліна та роззирнувся нескінченним виднокраєм сміття, в якому вирізнявся тільки пандус, з якого сміттєвоз скидав свій вантаж. Лише коли я встав, мені вдалося роздивитися гравійну доріжку, що зміїлася безлісою трясовиною до головної дороги, по якій безшумно їхав лісовоз. На іншому кінці звалища, трохи більше ніж у сотні метрів від нас, я побачив побиту машину. Та дерев’яну повітку з жерстяною, іржавою трубою, що стирчала з неї. Стовп білого диму підносився в небо. Там був чоловік.

Я присів, але знав, що вже запізно. Чоловік, що сидів на похідному стільці перед повіткою, напевно, вже побачив мене. Я підліз до сміттєвого пакета, який уже дорахував до сорока п’яти, та розірвав його. Ванесса припинила рахувати й подивилась на мене.

— Нас помітили, треба тікати, — прошепотів я. — Де Віктор?

Ванесса твердо показала на сміттєвий мішок праворуч від нас. Позаяк усі пакети мали однаковий вигляд, я й гадки не мав, звідки вона знала, що він саме в тому, але питати не збирався.

Коли ми втрьох вилізли із пакетів, я й досі не почув нічого з дерев’яної повітки, я швидко підвівся, а тоді знову присів. У чоловіка було щось на голові, скидалось воно на фетровий капелюх.

— Він і досі там, — прошепотів я. — Може, він нас і не бачив. Можливо, нам вдасться пролізти до головної дороги, лишившись непоміченими.

Ванесса зморщила носа.

— Хочеш сказати, нам доведеться пролізати крізь сміття?

Не знаю, коли Ванесса стала вищою того всього, втім, може, то було від думки про підгузки.

— Щури, — мовила вона, ніби відповідаючи на мої думки.