Читати книгу - "Диригент, Долорес Редондо"

не такі вишукані, як у Французькому кварталі, але достатньо привабливі, аби продати туристам відчуття, ніби вони перебувають у справжньому Новому Орлеані. Та все це брехня. Ми знаємо, що ви маєте їхати до готелю, що на вас чекає важлива робота, але ми не зможемо витягти вас завтра на вулиці, якщо ви ляжете спати, гадаючи, що бачили Новий Орлеан. Вам не вдасться переслідувати вбивцю, не знаючи місцевості, і ви не складете уявлення про наше місто, якщо не оглянете його більше. Дідько! Вас навіть поселили у клятому Французькому кварталі.

Джонсон позирнув на годинник. Амая не сумнівалася, що він відмовиться, бо не захоче гаяти час. Агент пообіцяв Дюпре прочитати всі матеріали до його повернення, і, відколи вони познайомилися, Джонсон виявляв себе організованою, дисциплінованою людиною; він не схотів би суперечити наказам Дюпре й відхилитися від графіка навіть на кілька хвилин — така ідея видалася б йому божевільною й безглуздою. Проте він обмежився тим, що глянув на неї, кивнув на знак згоди й зосередив усю свою увагу на віконці.

Коли проспект Сімона Болівара залишився позаду, вони звернули в іншому напрямку. Минуло менше п’яти хвилин, і панорама почала суттєво відрізнятися від Восьмого округу. Шарбу зменшив швидкість. На вулицях стало значно більше людей. Декотрі господарі спробували прикрасити свої оселі й розфарбували їх різними кольорами, але з часом майже всі вицвіли чи потьмяніли від сонця і дощів. На деяких фасадах кольори хаотично змішувалися — скидалося на те, що малярам не вистачило фарби й останньої миті вони замінили її якоюсь іншою. Більшість будинків були майже або зовсім не захищені від урагану. Амая побачила вікна, заклеєні пластирем або обмотані газетами. Заходів безпеки було обмаль — новоорлеанці просто прибрали меблі з подвір’я, хоча подекуди лишилися крісла, де сиділи старі і навіть діти. Замість дощок із золотавої сосни мешканці цього району скористалися будь-якими доступними предметами для захисту вікон: шматками пластмаси, різнобарвним брезентом, брудними колодами, з яких звисали іржаві цвяхи. У міру того як автомобіль просувався вперед, будинки ставали дедалі меншими, занедбаними, подібними до видовжених сараїв. Сади зникли, поступившись бетонним дворам; замість жардиньєрок з’явилися потріскані пластикові бідони, що виконували функцію горщиків, де посадили якісь білі квіти, що недоречно розрослися і виглядали жалюгідно. Між будівлями простиралися пустки, захаращені сміттям і залишками заржавілих машин із відчиненими дверцятами й випотрошеними сидіннями, звідки — неначе нутрощі збитих тварин — стирчав пінопласт. Проминувши один із дворів, вони побачили групу молодиків, що скупчилися довкола «б’юїка» з відкритим капотом. Той, хто стояв найближче до вулиці, попередив інших. Хлопці інстинктивно озирнулися, всім своїм виглядом виявляючи агресію; коли автомобіль проїхав повз них, деякі демонстративно підняли середній палець, а інші засвистіли. Булл розвернувся до Джонсона й Амаї.

— Я маю дружину і двох дітей. Зараз вони в Атланті, гостять у моїх тестя і тещі, які дуже задоволені, що сім’я перебралася до їхнього будинку, і радіють приводу нагадати моїй дружині, що життя в Новому Орлеані — суцільне лайно. Моя мати приєдналася до них. Я подбав про те, аби вся моя родина виїхала звідси.

— А мені не вдалося вмовити мою родичку, — сказав Білл Шарбу. — Моя тітка — молодша сестра матері — є кимось на кшталт районної активістки. Вона вирішила нікуди не їхати. Застрягла в своєму будинку в Дев’ятому окрузі, і ніхто не змусить її покинути його. Ви маєте зрозуміти, що багато містян чинять так, як моя тітка, — вони мають можливість поїхати, але воліють залишитися. Є й інші люди, подібні до тих вуличних хлопців. Вони тут живуть. Саме тут їхній дім, вулиця, друзі. Єдине, що вони мають. Все своє життя бідолахи страждають від негараздів, тож труднощі їх не здивують. Для них важливо не виїхати за межі району, а бути осторонь від того, що відбувається, ігноруючи систему. Повірте мені: вони залишаться тут і будуть готові захищати свою вулицю, свій дім, свою родину ціною власного життя, протистоячи навіть тому, хто запевнятиме їх, що хоче допомогти.

— Але йдеться про ураган п’ятого рівня, і не виключено, що він досягне шостого. Гадаю, вони не усвідомлюють всієї небезпеки. Можливо, ніхто не пояснив, що їм загрожує смерть... — заперечив Джонсон.

— Так-так, вони можуть втратити життя, — погодився Булл. — Та їм байдуже. Друже Джонсоне, за всієї поваги до вас, маю сказати, що ви — чужинець. Ви проходите рідними вулицями цих людей, бачите мотлох в їхніх оселях і думаєте. Ось за це вони ладні померти? Ви не розумієте однієї речі: може, скромне майно справді є мотлохом, але це все, що їм вдалося зібрати за своє життя. Я вже давно засвоїв, що всі чужинці, які навідуються сюди, судять місцевих із висоти своєї величі.

Джонсон вдихнув повітря. Він, вочевидь, збирався відповісти, але Амая, прагнучи розрядити напруження, випередила його:

— А як щодо вас, сеньйоре Шарбу? Ви одружені?

Детектив зареготав.

— Сеньйоре Шарбу? Ніколи не називайте мене так! Білл, просто Білл. Або Шарбу. Але у жодному разі не кажіть «сеньйор Шарбу»!

— Білл Шарбу не має рідні в цьому місті, — відповів Булл, оскільки було очевидно, що його напарник промовчить. — Його батьки, брати та сестри живуть у Батон-Руж. Тут не залишилося нікого, крім тітки.

У Новому Орлеані Білл має з десяток дівчат, однак жодна не любить його настільки сильно, щоб перечекати ураган разом з ним, — мовив він, удаючи, ніби у нього болить плече в тому місці, куди напарник ударив кулаком. — Гадаю, вони вже роз’їхалися по всіх сусідніх штатах і гріють ліжко якогось приятеля.

— Оце ти загнув! — глузливо вигукнув Білл, повернувши голову до друга, який весело сміявся.

Вони повернулися на проспект Сімона Болівара, перетнули Фобур-Маріньї і, звернувши на авеню Еспланада, виїхали на вулицю Дофін.

Помаранчевий фасад готелю «Дофін» простирався обіч вулиці з аналогічною назвою. Темно-зелені круглі віконця на балконах перемежовувалися з білими віконницями й арками на першому поверсі. Білл зупинив автомобіль навпроти підземного паркінгу біля парадного входу й пересвідчився, що, попри необхідність покинути місто, готельна стоянка була заповнена. За стійкою рецепції метушилися три чорношкірі пухкі жінки. Вони швидко перевірили заявки на бронювання, після чого запросили Білла та Булла зачекати у приємному барі, суміжному з рецепцією. Тим часом одна з жінок пішла показати Амаї її кімнату. Білл, який наполіг на тому, щоб нести наплічник дівчини, провів їх до ліфта й не хотів віддавати свою ношу, аж доки жінка, посміюючись,